Біля шотландських бараків ми перестріли хлопців з «Hopeful Academy». Вони йшли грати в крикет на інший кінець долини. Несли свої ключки, «Wickets»… Ми впізнали всіх наших давніх знайомих… Вони подавали нам дружні знаки… Вони всі поправилися, добре підросли… Були дуже веселі… Й тішилися, що зустріли нас. Їх помаранчеві та блакитні спортивні форми дуже оживляли небокрай.
Ми дивилися їм услід… Повернулися дуже рано… Джонкінд усе ще тремтів.
Ми з Джонкіндом були на верхній дорозі, на «Willow Walk», на тій самій, що вела до коледжу, коли зустріли віз, великий фургон, з трьома кіньми… Це були вантажники…
Щоб об'їхати крутий спуск, вони прямували через сади й вивозили речі… Цього разу забрали геть усе, вимели під мітлу… Ми зазирнули всередину фургона, фіранки було піднято… Два ліжка служниць, одна шафа, маленька скриня для посуду, триколісний велосипед старого телепня… і ще купа мотлоху… Вони, напевне, спустошили горище! Повністю весь будинок! Здається, не залишилося більше нічого!.. Вони вивозили навіть пляшки, було чутно, як ті перекочуються в глибині ящика… Судячи з усього, залишилося не дуже багато…
Я всерйоз почав побоюватися за мою одежину та черевики! Якщо вже вони зважилися на такий грабіж, то слід бути готовим до всього!.. Це вже насправді «повний розпродаж»! Я кинувся щодуху, аби подивитися, що залишилось! До того ж уже був обідній час… Стіл було накрито врочисто… Найкращими наборами… Тарілки у квіточках, кришталь!.. У голій кімнаті ця пишнота особливо впадала у вічі!..
Картопля в олії, артишоки в оцті, заспиртовані вишні, соковитий пиріг, шинка… Загалом, повний достаток, і на довершення всього — розсипи квітів просто на скатертині, між чашками! Це ж треба! Такого я не очікував!
Я застиг спантеличений!.. Стояв разом з Джонкіндом перед цими дивами!.. ні він, ні вона не спускалися… Ми обидва зголодніли. Скуштували спершу всього потроху… а потім зважилися, схопили… накинулися… Залізли в тарелі пальцями… головне почати… і це було чудово! Джонкінд буквально качався від задоволення, був щасливий, як король… Ми навіть трохи залишили… Ніхто так і не спустився.
Утамувавши голод, ми пішли в сад… Саме час справити нужду… Я озирнувся навсібіч… Пустка, непроглядна темрява… ні душі… Все-таки це було дивно!.. Угорі, на фасаді, я помітив світло… в кімнаті старого… Він, мабуть, замкнувся… Я сказав собі, що нічого гаяти час, мені набридла ця невизначеність… Оскільки квиточок я вже мав, то вирішив складати валізу… Завтра вранці я здимію з першим же потягом о 7:30… Ха! Ось так! Виставу закінчено! Я ніколи не любив прощань…
Водночас… мені хотілося б дістати ще трохи грошей, один-два шилінги, щоб купити собі «ginger beer»[43], це приємно в дорозі… Для початку я поклав спати ідіота, щоб він дав мені спокій… Я його трохи поколисав, від цього він зазвичай заспокоювався… і легко засинав… Але цього вечора він був збуджений усіма несподіванками дня й ні на мить не заплющував очей… Я марно робив йому «го! го!»… Він шаленів, стрибав, бешкетував у своїй клітці. Гарчав, як справжній звір! Попри свою недоумкуватість, він таки розумів незвичність ситуації… Він боявся, що я просто кину його в темряві ночі… Він вередував! Не міг стримати свого страху… дідько б його ухопив!
Дортуар був справді великий… Він займав величезну площу… Ми залишилися тут лише вдвох, а раніше нас було дванадцять, навіть чотирнадцять…
Я зібрав свої чотири пари шкарпеток, знайшов носові хустинки та склав усю свою жалюгідну білизну, тепер від неї залишилося саме лахміття і діри… Мене знову доведеться десь прилаштовувати… Знову почнуться крики!.. Нічого не скажеш, приваблива перспектива!.. А ще мене будуть виховувати… Майбутнє — це не жарти… Коли я раптом знову подумав про Пасаж, по тілу у мене пробігли огидні мурашки!..
Відтоді як я поїхав, минуло вже вісім місяців… Що відбулося з ними усіма там, під скляним дахом?.. Не сумніваюся! Вони зробилися ще більшими йолопами!.. Ще докучливішими!.. Цих пінчерів з Рочестера я ніколи більше не побачу! Крізь велику гільйотину вікна я ще раз кинув погляд на широку панораму… Погода була ясна, ідеальна… Добре було видно всі сходи, освітлені доки… вогні кораблів, що маневрують… барви вигравали… ніби світляки, які шукають один одного серед пітьми… Звідси я бачив, як вирушало безліч кораблів з пасажирами… вітрила, дим… Вони були вже казна-де… по той бік… у Канаді… А деякі в Австралії… розгорнувши вітрила… Полювали на китів… Я ніколи цього більше не побачу… Я повернуся в Пасаж… на вулицю Рішельє, вулицю Меюль… Дивитимусь, як батько хрустить комірцем… А мати волочить свою ногу… Я шукатиму роботу… Розмовлятиму, пояснюватиму, що і як! Знову буду зморений, як щур… Вони чекали на мене, знемагаючи від цікавости… Я мав пробитися… Мене вже заздалегідь нудило від усього цього…