Уже на вулиці я нахилився над скелями, намагаючись розгледіти міст, вогні… Де вона може вештатись? Справді, я її помітив… пляма… Промайнуло в темряві… Щось біле… Точно, це моя божевільна! Пурхала від ліхтаря до ліхтаря… Просто як метелик, ну падло!.. Час від часу щось вигукувала, вітер доносив відлуння… А потім раптом пролунав оглушливий крик, потім інший, пронизливий, що заповнив усю долину… «Поквапся, малий! Вона стрибнула, наша Лізетта! Її більше ніколи не буде! А нам доведеться розхльобувати! Ось побачиш, малий! Ось побачиш!»
Я кинувся, перестрибуючи через сходинки… Плиг! Ось так! Одразу!.. Прямо на середину сходів! Кров у моїх жилах застигла!.. Раптом я спохопився. Я замерзаю! Я тремчу! Годі! Вистачить! Більше не зроблю жодного кроку!.. Ще б пак! Я передумав! Спізнився!.. Я перехилився через поруччя! Й побачив… Місце на набережній, звідки це долинало, було набагато нижче… Тепер навколо все гуло… Люди збігалися звідусіль!..
Площа була переповнена рятувальниками! Підбігали ще й інші. Всі перемовлялися… Метушилися у всіх кутках з гаками, палицями, човнами… Водночас завили всі свистки та сирени… Ґвалт, метушня!.. Вони стараються, докладають зусиль… Але нічого не можуть виловити!.. Маленька біла плямка в хвилях… її відносило все далі…
Я ще бачив її звідти, де стояв, прямо на середині річки… вона пропливла посеред понтонів… Я навіть чув, як вона ковтала воду… Виразно чув її булькання… Чув також сирени… чув, як вона захлиналася… Її підхопив відплив… Засмоктував вир… Крихітний білий шматочок зник за дамбою! Мамо рідна! От прокляття! Вона точно захлинулася!.. Мені треба скоріше мотати звідси! Дати по макітрі цьому недоумку! Нас не повинні тут заскочити!.. Мусимо сховатися, коли вони прийдуть… Це ж треба!
Він більше не міг бігти… Я відштовхнув його… відкинув убік… Він нічого не бачив без окулярів… навіть ліхтарів. Він на все натикався… Хекав, як пес… Я схопив його, підняв і поніс нагору!.. Вкинув його в ліжко… Підбіг до дверей старого!.. І з силою гупнув! У відповідь ні слова!.. Давай! Я постукав знову! Щосили… Тоді я наліг на двері! І вдерся!.. Готово! Він був там!.. Такий самий, як я його бачив тоді… розсівся перед каміном, весь червоний… Спокійно погладжував себе по череву… Він втупився у мене, оскільки я перервав його… закліпав очима… Він нічого не тямив… «Вона втопилася! Вона втопилася!..» — закричав я йому… Я повторив це ще гучніше!.. Надривався… жестикулював… показував: буль-буль-буль… Тицяв униз… У долину… через вікно! «Внизу! внизу! Medway! River! River! Внизу! Water!..» Він вирішив підвестися… від зусилля навіть відригнув… похитнувся й знову гепнувся на стілець… «О! Любий Фердінане! — сказав він мені… — Любий Фердінане!» Він навіть простяг до мене руку… Але його іграшка більбоке… застрягла у кріслі… Він сіпнувся щосили… Поперекидав усі пляшки… Все віскі розлилося… Слоїк з джемом перекинувся… все шкереберть… Справжній водоспад, це його розсмішило… Він скорчився від сміху… Спробував усе підняти… Все тече… валиться… тарілка теж покотилася… він поповз прямо по черепках… заповз під лавку… І застиг у нерухомості… Влаштувався біля каміна… Закликав мене робити, як він… Засопів… загарчав… взявся масажувати живіт коловими рухами… бгав складки одягу… Чухався… Потім випростав з-під халата руку… І поправив одяг…
Я вже й забув, що збирався сказати… Я волів ні на чому не наполягати. Зачинив двері та повернувся в дортуар… Я сказав собі: «Треба звалювати, як тільки почне світати…» Мій багаж тут, він готовий!.. Я ненадовго приліг на ліжко… але майже одразу ж схопився… Мене знову охопила паніка… Я навіть не міг зрозуміти чому. Весь час думав про дівчисько… Я знову втупився у вікно… Прислухався… Не було чутно жодного шуму… На набережній не залишилося нікого… Невже всі розійшлися?
Тоді, попри страх, мене раптом охопила страшенна втома… Та я не міг втриматися. Мені захотілося сходити вниз і подивитися, витягли її з води чи ні?.. Я знову натяг штани, куртку, сорочку… Пацан міцно спав… Я замкнув його в дортуарі на ключ… Мав намір одразу ж повернутися… Тільки збігаю… Я дійшов до нижніх щаблів… І зауважив поліцейського, що робив обхід… потім моряка, який гукнув мене… Я аж похолов… Це мене налякало… Я зачаївся в закутку… От, падло! Я не ворушився! Це вже було понад мої сили! Я більше не міг цього стерпіти! Я ще трохи зачекав… Більше ніхто не проходив. Міст, з якого вона стрибнула, був там, унизу… Я бачив довгу вервечку червоних вогнів, що ряхтіли у відблисках води… Я вирішив піти далі… Швидше!.. Поліцейські, можливо, вже там, нагорі!.. Я думав, уявляв собі все… Я цілком знемігся… падав з ніг від утоми… Мені було зле!.. Я, далебі, не міг навіть поворухнутися… Я не міг знову піднятися в «Мінвелл»… Навіть більше не намагався… Притулився до стіни… Я нічого не міг вдіяти!.. Моя присутність тут немає жодного сенсу! жодного!.. Я вирішив змитися просто так, без усього… Повільно поплентався до вокзалу… Щільно загорнувся в пальто… мені не хотілося, щоб мене впізнали… Я тихо йшов попід стінами… Правда, я нікого не зустрів… зал очікування був відчинений… А! Ось це добре!.. Я приліг на лавку… Поруч з пічкою… Мені стало краще… Навколо було темно… Перший поїзд на Фолкстоун вирушав о 5 годині… Зі свого багажу я не взяв нічого… Речі залишилися там, нагорі, на ліжку… Та байдуже!.. Я їх кину… Я не хотів повертатися… Це було вже неможливо… Треба було якомога швидше тікати… Щоб не заснути, я сів. Я точно поїду п'ятигодинним… Я сів під розкладом… Прямо під ним… потім розлігся на лавці… «5 o'clock. Folkstone via Canterbury»[44].
44