Він був такий великодушний… а я висів у нього на шиї, це починало здаватися мені непристойним… Але я не наважувався занадто протестувати. Боявся, що він образиться… З часу останніх подій я став побоюватися наслідків… Я вирішив зачекати ще трохи, поки все владнається само собою… Щоб уникнути зайвих витрат, я прав свої шкарпетки сам, коли його не було… Його кімнати були розташовані не анфіладою, а окремо, на однаковій відстані. Третя, біля сходів, була найцікавіша, вона нагадувала маленький салон… але майже порожній… стіл посередині, два стільці та одна картина на стіні… Величезна репродукція картини «Анжелюс» Мілле[49]… Ніколи ще я не бачив такої великої картини!.. Ціле панно… «Чудово, еге ж, Фердінане?» — запитував мене дядько Едуар щораз, коли проходив повз неї на кухню. Іноді він на мить зупинявся й мовчки дивився на неї… Перед «Анжелюсом» не прийнято було говорити… Це був не «Король керма»!.. Не для балаканини!
Гадаю, в глибині душі дядько вважав, що мені піде на користь споглядання такого твору мистецтва… Це мало ошляхетнити мою натуру… І можливо, трохи пом'якшити… Але він ніколи нічого не нав'язував мені… Був дуже делікатний… Він не говорив про це, ось так… Варто пам'ятати, що дядько Едуар був не лише механіком… Він був украй чутливий, інакше не скажеш. І я відчував дедалі більшу незручність… Через те, що сидів, як баран, і жер його харчі… Людиноподібна мавпа… Хай йому біс!.. Годі…
Я ризикнув ще раз запитати його, чи не час мені знову взятися до діла… почати читати оголошення.
— Залишайся тут! — сказав він мені… — Тобі погано? Ти від чого-небудь страждаєш, мій зуаве? Сходи погуляй! Тобі стане краще!.. Не втручайся ні в що!.. Ти знову пошиєшся в дурні!.. Я сам знайду тобі роботу! Я посилено займаюся цим! Дай мені спокійно довести справу до кінця! І не пхай сюди свого носа! Ти достатньо вже наламав дров! Можеш тільки все зіпсувати… Ти ще не отямився! До того ж я домовився з твоїми батьком і матір'ю… Іди ще погуляй… Це не триватиме вічно! Пройдися набережними до Сюрен! Покатайся на пароплаві! Зміни обстановку! Що може бути ліпшим за прогулянку на облавку судна! Спустися в Медон[50], якщо хочеш! Розвійся!.. Через декілька днів я повідомлю тебе… Матиму для тебе приємну звістку!.. Я це відчуваю!.. Я в цьому просто впевнений!.. Але не треба квапитись!.. Маю надію, що пишатимусь тобою!..
— Так, дядьку!..
Такі люди, як Роже-Марен Куртіаль де Перейр, трапляються не щодня… Маю визнати, що тоді я був ще надто молодий, аби оцінити його по-справжньому. Дядькові Едуару якось пощастило з ним познайомитись у «Майстротроні», улюбленому часописі (двадцять п'ять сторінок) дрібних аматорів-винахідників Паризького регіону… Він там був, як завжди, з приводу патенту на найкращий, найнадійніший, найкомпактніший, найгнучкіший герметичний велосипедний насос…
Варто одразу ж сказати, що Куртіаль де Перейр цілковито відрізнявся від інших дрібних винахідників… Він був на голову вище всіх отих телепнів, що передплачували цей часопис… То була юрба невдах… О! ні! Він, Куртіаль Роже-Марен, був геть інакшим! Він був справжнім метром!.. До нього приходили проконсультуватися не лише сусіди… Люди приїжджали звідусіль: з департаменту Сена, з департаменту Сена-і-Уаза, з провінції, з колоній… з-за кордону!..
Цікаво, що в глибині душі Куртіаль відчував лише зневагу та не надто приховану відразу… до всіх цих дрібних аматорів, що товпляться біля науки, всіх цих старанних кустарів, сновидних закрійників та торговців кімнатними шплінтами… До всіх цих недоумкуватих службовців, яких звідусіль витурювали й усюди гнобили, тихих, старанних творців… «вічного двигуна»… квадратури кола… та «магнетичного крана»… До всього цього затхлого болота докучливих балакунів… дослідників Місяця!..
49