Варто було йому на кого-небудь з них перевести погляд чи прислухатися, й тоді годі було відкараскатися… В інтересах справи він був змушений люб'язно усміхатися… Це була його рутина, його додатковий заробіток… Проте все це було нудно й дискомфортно… Якби йому принаймні не треба було говорити!.. Але він мусив їх підбадьорювати! лестити їм! І потихеньку намагався спровадити… в кожному випадку все залежало від характеру… а ще збирати з них внески!.. першим до нього прожогом кидався який-небудь жовчний, зацькований вар’ят… З тих, що боялися спізнитися!.. Зі своєї діри… з майстерні… з омнібуса… з якогось піддашшя… такі на п'ять хвилин раніше за інших вривалися в редакцію «Майстротрону»… і як божевільний, що зірвався з ланцюга, кидалися на письмовий стіл де Перейра… задихалися… і дико тряслися… бризкаючи слиною… вони впивалися в Куртіаля… з приводу своїх «сонячних млинів»… сполук «малих флюїдів»… пересування Кордильєр… зміщення орбіт комет… доти, доки їх не полишали останні сили… й вони не захлиналися власною слиною… Куртіаль де Перейр, відповідальний секретар, взірцевий працівник, власник і головний натхненник «Майстротрону», завжди й на все мав готову відповідь, він ніколи не був збентеженим, нерішучим чи приголомшеним!.. Упевненість у собі, абсолютна компетентність та невичерпний оптимізм робили його практично невразливим для будь-яких вибриків і будь-яких ідіотизмів… Він ні з ким ніколи не вступав у суперечки, а відразу ж обривав їх і перехоплював ініціативу… Всі його слова, рішення та контракти були раз і назавжди остаточними для всіх!.. Варто було лише кому-не-будь затнутися про їхню зміну, як він увесь буряковів… Починав шкребти свій фальшивий комірець… І бризкати слиною… До речі, з одного боку йому бракувало трьох кутніх зубів… Всі його рішення, навіть у заплутаних, сумнівних та суперечливих випадках, були незаперечними істинами в останній інстанції та підлягали негайному виконанню… Достатньо було одного його слова… Його авторитет був непохитний… Заперечень не бувало!
Найменша незгода викликала таку бурхливу реакцію з його боку, що на його співрозмовника було шкода дивитися!.. Тієї ж миті він був розчавлений, знищений, порубаний на шматки, стертий на порох!.. Це нагадувало виверження вулкана!.. У бідного нахаби іскри сипалися з очей!.. У гніві Куртіаль ставав настільки страшним, що був здатний найнеприборканішого маніяка зробити ручним та слухняним.
Куртіаль був невисокий на зріст, проте рухливий і доволі кремезний. Він сам говорив про свій вік кілька разів на день… Йому вже було за п'ятдесят… Завдяки фізичним вправам з гантелями і булавами, перекладиною і трапецією він підтримував добру форму… Тренувався регулярно й особливо перед сніданком, у задньому приміщенні редакції свого часопису між двома перегородками він обладнав собі справжній гімнастичний зал. Там було дуже тісно… Все ж він примудрявся займатися на снарядах… На турніку… з дивовижною легкістю… Переваги малого зросту дозволяли йому наочно продемонструвати своє чудове здоров'я… коли він, приміром, робив ривок з переворотом на кільцях… він гримів у кімнатці, як дзвін! Бум! Бум! Лунали удари! Я ніколи не бачив, щоб він навіть у найнестерпнішу спеку хоч раз зняв штани, рединґот або комірець… Завжди манжети та незмінна краватка.
У Куртіаля де Перейра були особливі причини підтримувати себе в чудовій формі. Йому потрібно було зберігати фізичну силу й гнучкість. Він безперечно цього потребував… Окрім того, що він був винахідником та журналістом, він часто підіймався на повітряних кулях… Він давав вистави… Особливо по неділях, у свята… Це майже завжди проходило гладко, але іноді траплялися скандали та неприємності… Але й це ще не все!.. З його способом життя він мав бути готовим до будь-яких несподіванок… Він завжди пам'ятав про це! Такою була його натура!.. Він пояснив мені своє кредо…
«М’язи без розуму, Фердінане, навіть коню не потрібні! А розум без м'язів — як електрика без батарей! Ти не знаєш, куди її подіти! І просто розпорошуєш! Це марнотратство… Розслабленість!..» Він був переконаний у цьому. І навіть написав на цю тему кілька докладних праць: «Людський акумулятор і його підтримка». Він став «культуристом» задовго до того, як з'явилося це слово. Він прагнув урізноманітнити життя… «Я не хочу закінчити в паперах!» — казав він мені.
Він любив повітряні кулі й був аеронавтом майже з народження, в ранній юності прочитав Сюркуфа та Барбізе[51]… коли здійснював перші навчальні підйоми… Ні спортивних досягнень! ні перельотів! ані запаморочливих змагань! Ні! нічого, що б'є на ефект! Нічого карколомного, незвичайного! Він відчував огиду до повітряних маскарадів!.. Тільки показові польоти! навчальні підйоми!.. Виключно з науковою метою!.. Таким було його тверде правило. Журналу це приносило користь, оскільки вдало доповнювало його діяльність. Після кожного підйому в нього з'являлися нові передплатники. Для підйому в гондолі він мав спеціальний однострій, як капітан він мав безперечне право на три нашивки «офіційно дипломованого повітроплавця». Він уже втратив лік своїм медалям. На його вихідному костюмі вони утворювали справжній панцир… Йому самому було начхати на це, особливим хвальком він не був, але для аудиторії це мало значення, то був відповідний декор.
51