Де Перейр якось увечері, коли робити було нічого й виходити надвір теж було не варто, дістав стару гвинтівку… й узявся її чистити… просунув за допомогою мотузки в отвір ґніт… і прочистив обидва дула бензином… порихтував гашетку… Я відчув, що починається облога.
У нас залишалося лише семеро вихованців… чотири хлопчики й три дівчинки… Ми написали батькам і запропонували їм забрати… у зв'язку з тим, що в нашому сільськогосподарському експерименті було допущено деякі прорахунки… й непередбачені обставини змушують нас тимчасово відіслати кількох учнів…
Але ці кляті батьки навіть не спромоглися відповісти! Вони геть знахабніли!.. Вони були цілком задоволені, що їх позбавили зайвих клопотів… Ми поцікавилися у дітей, чи не хочуть вони, щоб їх влаштували в доброчинний заклад… У головний округ міста, наприклад?.. Почувши про це, вони наїжачилися проти нас так агресивно і так люто, що в якийсь момент я навіть подумав, що все закінчиться бійкою… Вони нічого не хотіли слухати… Ми відразу ж поступилися їм… Ці шмаркачі одержали занадто багато волі й незалежности, щоб їх тепер можна було укоськати!.. Квасоля! Равлики! Їм було байдуже, в чому ходити і що їсти… Головне, щоб їх не чіпали!.. Вони навіть не намагалися нічого зрозуміти!.. Вони не особливо вникали в наше становище!.. Можна було скільки завгодно пояснювати їм, що життя так влаштоване… що у нас у всіх є обов'язки… що порядні люди дотримуються законів… і що зрештою… якщо тягати направо і наліво, то про це обов'язково дізнаються!.. і це скінчиться дуже погано… Але вони чхали на наше жалюгідне бурчання… Ми їм здавалися огидними… просто якимись докучливими тарганами! Вони нічого не сприймали… І слухати не хотіли… Ось така «нова раса»… Дюдюль, наймолодший з групи, знову подався за яйцями… Ремон більше на це не наважувався… Він занадто виріс… Цей маленький шмаркач Дюдюль був нашим останнім порятунком, як «Пліт «Медузи»[77]… Ми всі тряслися… молилися… весь час, поки його не було… аби тільки він повернувся живим і здоровим… він приніс голуба, якого ми тут же зжерли сирим разом з морквою… Цей Дюдюль знав місцевість краще, ніж мисливський собака!.. Його неможливо було виявити й за два метри… годинами він просиджував у сховку, щоб поцупити яйця з-під курки… Без сіточки! без мотузочки!.. Просто двома пальчиками… Шпок! Шпок! він показував мені свою майстерність… Вищий пілотаж… «Дивися, я витягну у тебе десять франків!.. А ти нічого й не помітиш!» І справді, я нічого не відчував.
За тиждень нам розбили дві шибки… Селяни на велосипедах навмисне шугали попри нас і жбурляли каміння… Вони то зникали, то з'являлися знову… їх злість ставала нестерпною… Хоча ми поводилися сумирно!.. Ми намагалися не відповідати! А варто було б… Відповісти на їхні провокації добрячим залпом у дупу! Наші вихованці майже не показувалися… Виходили лише на світанку, на годинку або дві, ще затемна… або зовсім удосвіта, щоб уже було трохи видно… Селяни в окрузі завели псів на всіх ділянках… і цих жорстоких та скажених чудовиськ вони спускали з ланцюга!..
На довершення всього наші черевики не витримували подорожей жахливими кам’янистими стежками… Це була справжня мука!.. Навіть добре натреновані дітлахи часто різали ноги… Рано-вранці їхнє лахміття, особливо під листопадовим дощем, нагадувало дивні примочки! Вони кашляли щораз сильніше… Незважаючи на всю свою витривалість, ці маленькі чортенята не були захищені від бронхіту!.. На зораному полі вони провалювалися у борозни по самі сідниці!.. Настали холоди, і це їх остаточно доконало… Без взуття годі було обійтися!.. Можна було повідморожувати собі ноги… На нашому плато часто дули сильні вітри з поривами… Вони приходили з півночі!.. Увечері ми добре зігрівалися, але в кімнаті можна було задихнутися, так багато там було диму… Він ішов з-під витяжного ковпака!.. Дрова були дуже сирі, а вугілля ми не мали вже кілька тижнів… Дим був нестерпний… і ми все гасили!.. Щоб загасити полум'я остаточно, ми заливали розпечені головешки водою… Дітям залишалося лише йти до сну…
77