Загалом у Франції 1930-х років публіка була неготова сприймати ні цілковито новаторську мову роману, ні сам предмет оповіді. З одного боку, «Смерть у кредит» ніби продовжує традицію французького роману виховання, класичним твором якого вважається твір Ґюстава Флобера «Виховання почуттів» (1869). Проте всупереч канону Селін створює своєрідний антироман виховання, його герой Фердінан вступає в обивательський, лицемірний, брутальний, наскрізь брехливий та підлий світ дорослих. На якомусь етапі виховання життям відбиває у Фердінана будь-яке бажання бути щирим і відкритим з людьми, ба навіть призводить до відмови розмовляти з іншими. Його відповіддю на цинічний світ є позірна байдужість та емоційна незворушність, крізь яку проглядає чутлива душа підлітка, який намагається зберегти в собі якусь свою, по-своєму визначену порядність, а в моменти кризи зривається спалахом розпачу.
Важливим аспектом роману є його автобіографічність. І крамниця бабусі, і крамниця матері, і пасаж, і невдале учнівство в крамниці тканин та навчання на ювеліра — все це було в реальному житті Селіна, лише в романі ці події переінакшуються, переосмислюються, набувають іншого, часто негативного емоційного забарвлення, так, наприклад, відносини реального Фердінана з батьками насправді були цілком добрими та й учився він загалом непогано. Фактично у своїх творах Селін вибудовував власну біографію, власну легенду, що більше пасувала до його світосприйняття.
Надмірна брутальність творів Селіна була одним з найчастіших закидів критики, на що він відповідав: «Коли світ змінить свою душу, я зміню свій стиль». На думку письменника П'єра Дріє ла Рошеля, стиль Селіна виправдовується необхідністю показати правду нового часу в усій її первинній ганебності, в її імморалізмі, епікуреїзмі передмість, у похабній культурі салону, у відчаї, який вдає з себе хвалька[84]. Можливо, Селін, як лікар за фахом, вважав, що й письменник має робити боляче, аби сприяти одужанню всього організму.
Таку ж роль, очевидно, відіграє й агресивна присутність у тексті фізіологізованої сексуальности. Описи сексуального досвіду в Селіна зовсім не подібні на картини романтичних почуттів чи еротичних переживань, ці сцени зумисне деестетизовані, вони провокують відразу і шок читача, власне ті почуття, які спізнав сам юний Фердінан.
Загалом реальність, що описується в романі, нерідко зісковзує у фантасмагоричні, часом кошмарні візії. Саме так Селін описує хворобу й напівпритомний стан Фердінана, часто це гіперболізовані оніричні картини, які нагадують стилістику експресіоністів першої половини XX сторіччя, але водночас і кошмари з картин Брейґеля та Босха, що були улюбленими художниками Селіна. «Сновидіння наяву» — так називав Селін цей свій творчий метод.
Неґативне бачення людини у творах Селіна виражається також засобами сатири. В романі «Смерть у кредит» брутальність буття часто долається гумором, щоправда досить специфічним. Селінівський гумор своїм гіперболізмом та поєднанням непоєднуваного нагадує гумор «Ґарґантюа і Пантаґрюеля», і це не випадково. Про раблезіанську генезу гумору в своїй творчості говорив і сам Селін, який високо поціновував Франсуа Рабле насамперед за його народну мову. Адже, як ми знаємо з розвідок Михайла Бахтіна, джерелом сміху Рабле була народна традиція, народна жива мова.
На думку Селіна, саме Рабле належить перша спроба запровадження живої розмовної мови у французьку літературу. Але незважаючи на те, що Рабле досі називають «батьком французького письменства», на думку Селіна, він насправді програв. Справжнього успіху досяг його сучасник Емйо, перекладач Плутарха, саме він створив громіздку писемну мову, що існує донині. Селін називав цю академічну мову мовою перекладу, тобто вторинною щодо соковитої мови, якою послуговувався Рабле[85]. Саме така стерильна мова перекладу стала еталоном академічної французької, витіснивши розмовну мову на марґінес.
Селінові як письменнику було важливо передати насамперед емоцію, сам сюжет він розглядав як своєрідний каркас, на якому мала вибудовуватись суб'єктивна емоційна картина дійсности. А виразити емоцію за допомогою академічного стилю, стандартної мови, «доброї французької», Селінові видавалося геть неможливим. Він наполягав, що в емоційному плані класична французька мова є мертвою, вона «так само нечитабельна, як і латина». У листі до знайомого Селін писав: «Академічний стиль є інструментом відносин, дискусій, листів до кузинки, але це завжди гримаса та скутість. Я не можу читати роман, написаний класичною мовою. Це лише проекти романів, це не романи як такі. Головну роботу ще треба зробити. Емоційна передача там відсутня. А це єдине, що важить»[86]. Отже, гостра емоція виражається в Селіна через рубані розмовні конструкції, повні еліпсисів та трикрапок, через синтаксис арґо, повтори, обмовки, зумисні неточності, а також численні жаргонні запозичення й вульгаризми. У романі «Смерть у кредит» відбулася радикалізація стилю Селіна, систематичним стало використання коротких, обірваних, часто окличних фраз, розбитих численними трикрапками. Ця техніка емоційного письма пізніше використовувалася Селіном у всіх наступних творах. Загостреність емоції, її автентичність підкреслює оповідь від першої особи, автобіографічний характер письма та тенденція до зближення часу нарації та часу оповіді. Тобто події, що відбуваються в романі, описуються не post factum, а як такі, що відбуваються зараз, цієї миті. Зміна ритму, звучання, асонанси й алітерації, змішання стилів — це все те, що Селін називав своєю «маленькою музикою»[87], створеною на основі ритмів розмовної мови.
85
Gui Bechtel, Rabelais ou «la crudité juste» / Le Magazine littéraire, Février 2011, p. 64.
86
Céline, Lettre à André Rousseaux, le 24 mai 1936, In Céline, Romans I, Bibliothèque de la Pléiade, Gallimard, Paris, 1981, p. 1119–1120.