Ми вирушили до шлюзів, де він мав знайомих моряків. Довго чимчикували крутими стежками, мати дибала позаду. Коли врешті дійшли, їй стало зле, вона сіла на камінь. Ми дивилися на буксири, на вітрильні шлюпки, що здавалися такими вразливими й тендітними, як скло… Вони ніде не наважувалися причалити.
Огрядний наглядач за шлюзами тричі сплюнув тютюн, скинув камізельку й, крекчучи, поліз до своєї махини… Поворотна брама затремтіла, заскрипіла й повільно зрушила з місця… Забурунилася вода… Стулки здригнулися й піддалися… «Артеміда» дала довгий гудок… судна рушили вперед…
А далі Вільнев-Сен-Жорж… Сірий міст через Іветт… потім пагорби… Внизу село… рівнина… здійнявся вітерець… він налітає на річку… розгойдує судно… невпинне плюскотіння… гілля хльоскає по воді… З берега… Звідусіль… борги було забуто… Про них навіть не згадують… Повітря п'янить нас… Ніхто більше не лається з дядьком Артуром… Він пропонує прокататися на той берег. Мати не погоджується сісти в човен… Тоді він залазить сам. Зараз він нам покаже, на що він здатен. Гребе проти течії. Батько оживає, засипає його порадами, закликає бути обережнішим. Навіть моя бідна мати стрепенулася. Побоюючись, аби не сталося чогось жахливого, вона кульгає за нами берегом річки.
Дядько Артур заважає рибалкам, що сидять на ослінчиках, підкидають корм у воду… Вони криють його останніми словами… Він застрягає в лататті… Та зараз усе буде гаразд… Він пітніє за трьох атлетів. Повертає, потрапляє у вузький прохід, тепер він має негайно вирулювати, відійти до піщаної коси від величезного ланцюгового буксира[21]. Той заявляє про себе здалеку. «Квітка кар'єрів» рухається повагом, з неймовірним гуркотом… Зачіпає дно річки… Збурює все… намул, щук і тіла утоплеників… Забризкує багнюкою й розорює обидва береги… Скрізь, де вона проходить, залишається хаос і руйнації… Флотилія човнів розгойдується, натикається на віхи… Три човни затонули разом з рибалками. Для суден це погибель! «Квітка кар'єрів» з'являється з-під мосту. У своєму череві, на палубах і містку це судно пре цілу купу залізяччя, різні причандали й пекельні механізми. За ним волочиться не менше двадцяти барок, навантажених вугіллям… Не найкращий час для прогулянок!.. Мій дядько хапається за конопляну мотузку… Він уже не має часу дістатися до берега… Човен здіймається на хвилях. Його чудовий капелюх падає у воду… Він нахиляється, намагається дотягтись… Випускає весло… Завмирає розгублено… Хоче дістати… Втрачає рівновагу… І падає задом у воду, зовсім як у кіно… На щастя, він уміє плавати!.. Всі кидаються до нього, обнімають, підбадьорюють… Апокаліпсис проминув нас… спустився униз до Рис-Оранжис й сіє там нові жахи…
Ми опиняємося в місцевому шинку «Здохлий пічкур», де збираються робітники шлюзів, вітаємо одне одного… Час для аперитиву… Дядько Артур заледве встиг обсушитися, як його вже оточили всі його знайомі… Він має ідею!.. Створити клуб «Брати вітрил». Рибалки цим не надто захоплені… Він збирає членські внески… Його подружки у захваті… Ми залишаємося на вечерю… Обліплений паперовими ліхтариками й комарами, перед тарілкою супу дядько затягує романс «Поет сказав мені…» Ніхто не хоче, аби він повертався до свого ставка… Його не пускають… Він просто розривається…
Ми вирушили на вокзал… Зникли непомітно, поки він туркотів собі далі… Але мій батько залишився невдоволеним… Особливо, коли трохи помізкував… Його гризли сумніви… Він не міг собі пробачити, що не сказав того, що збирався… Йому забракло рішучости. Ми поїхали туди ще раз. Артур уже мав нового човна зі справжнім вітрилом… і навіть з маленьким клівером спереду. Він лавірував, наспівуючи «Sole mio». Його гарний спів відлунював серед піщаних кіс… Він аж сяяв… Батько більше не міг цього витримати… Це не могло так тривати далі… Не дочекавшись аперитиву, ми втекли, ніби обпльовані… Ніхто не бачив, як ми поїхали… Більше ми вже ніколи не приїжджали… Це було неможливо… Він нас розбещував…
Оскільки мій батько пропрацював у «Коксінелі» вже десять років, йому надали двотижневу відпустку, та ще й оплачувану… Їхати кудись утрьох було б нерозважливо… Надто дорого… Та стояла пекельна спека, і в Пасажі можна було здуріти, а я був такий блідий і потерпав від нездужань росту. У мене був анемічний вигляд. Мене зводили до лікаря, той сказав, що мій стан викликає занепокоєння… «Які два тижні! Йому треба принаймні три місяці провести на свіжому повітрі!..» Ось що він сказав.
21