Я кричу на все горло, гукаю на допомогу батька… Мати сповзає все далі! Тягну її з усіх сил. Смикаю. Все дарма!.. А ось і наш мандрівець. Одурів від туману. Напружуємо сили разом… Тягнемо, тягнемо, розгойдуємо її. Викорчовуємо з густої багнюки… Вона ще й усміхається. Їй надзвичайно приємно знову бачити свого Оґюста. Питає в нього про новини… Чи він не надто втомився?.. Що бачив на краю скелі? Він відмовчується… Лише каже, що треба поквапитись… Треба швидше повернутися в порт… Ще сто підйомів та сто спусків до цілковитого виснаження. Нашу дорогу годі пізнати, так її переорала негода. Нарешті вдалечині вогні… засяяли порт і маяки… Вже глупа ніч… Тримаючись одне за одного, похитуючись, ми проходимо попри той самий готель… Ми нічого не потратили… Нікого не зустріли… Ми не мали жодного одягу, окрім того лахміття, що було на нас… У нас такий виснажений вигляд, що на судні до нас виявляють співчуття… Дозволяють перейти з третього в другий клас… пропонують прилягти… На вокзалі в Дьєппі ми лягаємо просто на лавки… Ми маємо негайно повертатися… У поїзді розігралася ще одна сцена через мамині закрепи…
— Ти не ходиш уже добрий тиждень!.. То ти вже ніколи більше не ходитимеш!
— Я сходжу дома…
Він мав буквально фобію від того, що вона ходить не регулярно. Поїздки спричинюють закрепи. Тепер він думав лише про какання. У Пасажі нарешті ми могли посушитися. Ми утрьох підхопили нежить. Ще легко відбулися. Батько мав добрячий синець. Ми пояснювали це тим, що якась коняка хвицнула його, коли він проходив у момент пострілу гармати…
Пані Дівонн була дуже допитлива, вона хотіла знати все. Всі подробиці пригод… Вона також була в Англії під час весільної подорожі. Аби краще чути оповідь, вона навіть переривала гру на піаніно… якраз посеред «Місячної сонати».
Пан Візьйо також був ласий до всього незвичайного та захопливого… Едуар прийшов з Томом дізнатися, як у нас справи… У мене й мами були свої маленькі враження… Та батько не хотів, аби ми про це розповідали… Він сам говорив без упину… Можна було подумати, що він справді побачив щось дивовижне… й фантастичне… нечуване… цілком неймовірне… в кінці дороги… там за скелею… коли зник у тумані… між Брайтоном і ураганом… Батько зовсім сам, окремо від усіх!.. загублений у бурі… між небом і землею…
Він уже більше не соромився, описував їм справжні чудеса… Нарозповідав сім мішків!.. Мати йому не суперечила… Вона завжди була щаслива, коли він мав успіх… «Хіба не так, Клеманс?» — запитував він, коли вигадки ставали геть неправдоподібними… Вона з усім погоджувалася й підтверджувала… Вона, звісно, розуміла, що він перегинає палицю, але ж це приносить йому задоволення!..
— Але в Лондоні ви не побували? — запитав дитинний пан Аерозіт, торговець окулярами з № 37, який одержував з Лондона скельця…
— Були, та лише на околицях… Проте ми бачили найголовніше!.. Це порт! Загалом, це єдине, що там варте уваги! А ще передмістя!.. Ми мали всього кілька годин!..
Мама і бровою не повела… Незабаром поширилася чутка, що ми пережили кораблетрощу… Мовляв, жінок мали підняти на скелю за допомогою лебідки… Він вигадував усе нове й нове… Про те, як він прогулювався з уцілілими пасажирами… Переважно іноземцями. Мого батька годі було стримати!.. Він навіть імітував їхній акцент.
Щовечора після обіду у нас збиралися сусіди… Дива… Щораз нові дива!.. Пані Меон у своїй норі захвилювалася… Розташувалася якраз навпроти, але не переходила дороги… Адже ми були смертельними ворогами… Вона заводила свій грамофон, аби заважати батькові… Змусити його зупинитися… Мама зачиняла крамницю й опускала штори, аби мати спокій… Тоді пані Меон почала стукати в шибки, провокуючи мого батька, аби він вийшов і затіяв сварку… Моя мати заступилася… Усі сусіди також були обурені… вони всі були на нашому боці… Вони вже відчули смак до подорожей… Якось увечері, повертаючись з прогулянки, ми не почули ні Меон, ні її грамофона… Завсідники батькових вечорів поступово сходилися… Влаштовувалися в кімнаті за крамницею… Батько почав свою оповідь… знову зовсім інакше… Та раптом із помешкання цієї паскуди лунає… Тарарах!.. жахливий гуркіт!.. Злітають ракети!.. Сніп вогню! Вибух! Зовсім поруч з крамницею!.. Двері відскочили! Ми бачимо, як ця стара карга розмахує факелом і петардами… Підпалює порох!.. Лунає свист, все кружляє! Ось що вона вигадала, аби зруйнувати зачарування! Вона шаленіє, як дідько! Вогонь потрапляє на її спідницю, та також займається! Всі кидаються до неї! Збивають з неї вогонь шторами! Але корсетна крамниця вже палає! Прибувають пожежники! Її більше ніхто ніколи не бачив, цю паскуду!.. Її відвезли в Шарантон![23] Вона залишилася там назавжди! Ніхто не бажав її повернення! Весь Пасаж подав петицію з підписами, що вона божевільна і з нею неможливо жити…
23