Я ніколи нічого не зможу зробити з таким мотлохом. Я починав розуміти моїх десятьох попередників. Уявляю, як вони блідли, побачивши цю картину… Таких жахливих виробів ні в кого у продажу не було. З часу останніх романтиків їх гидливо ховали… Можливо, їх передавали в родинах у спадок?.. Але й тоді з купою застережень… Треба мати неабияку мужність, аби розкласти таку колекцію перед непідготовленими людьми… нашу таку чудову колекцію… Люди могли подумати, що з них збиткуються!.. Навіть Ґорлож більше не наважувався… Тобто сам особисто, власною персоною! Втомився протистояти смакам натовпу!.. Цю героїчну місію доручили мені!.. Я став головним торговим агентом!.. Ніхто ще не протримався більше трьох тижнів…
Сам Ґорлож виживав завдяки дрібним ремонтам… Слід було підтримувати майстерню, поки не повернеться мода… У нього збереглися знайомства у різних крамницях… Друзі з кращих часів, які не хотіли, щоб він збанкрутував. Підкидали йому дрібні замовлення… Клопіткі незначні ремонти. Щоправда, сам він до цього не торкався… Усім займався наш Антуан. Справою Ґорложа було різьблення… Він не хотів збити собі руку на такій примітивній роботі, втрачати через якийсь дріб'язок свій клас і репутацію. Годі казати, що тут він був непохитний.
О дев'ятій я прибув на вулицю Ельзевір. І одразу кинувся завойовувати Париж, озброєний власним старанням та «кілограмами» зразків… Оскільки я працював на вулиці, на мене навісили все, що було!.. Так уже вийшло. Від Бастилії до Мадлен… Я долав величезні відстані… Всі бульвари… Усі ювелірні крамниці одна за одною… Не рахуючи малих провулків… Мене вже неможливо було чимось вразити… Я був готовий до всього, аби лиш прищепити покупцеві смак до різьблення. Я був ладен сам зжерти тих драконів. Врешті під час ходи я почав наслідувати всі їхні потворні гримаси… Сповнений старанности й запопадливости, я годинами просиджував у крамницях на лавці для комівояжерів, поряд з покупцями.
Кінець кінцем я сам повірив у відродження різбярства! Моя віра була непохитна! Я навіть перестав помічати своїх колег. Мене не обходили їхні мармизи, що розпливалися в гидкій посмішці, як тільки чули моє ім'я. Коли підходила моя черга, я наближався, запопадливий і улесливий. Тихцем з-за спини я діставав маленьку скриньку з найменш жахливим скарбом… Подавав ніби на таці… Та жлоб у віконечку навіть не дивився на мене й не завдавав собі клопоту давати якісь пояснення… Лише робив знак, аби я забирався геть… Так, ніби я був якоюсь нечистю…
Тоді я йшов далі. Ніщо не могло мене зупинити. У будь-яку пору року, за будь-якої негоди, стікаючи потом або задихаючись від спеки, я заходив у найменші крамнички, до найжалюгідніших годинникарів, що гнули спину в своїх передмістях між скляною кулею з водою та лампою[27]…
Я обійшов усіх, від Шапель до Муліно. Інтерес до моїх виробів я пробудив лише в лахмітника з П'єрфітта та скупника мотлоху із Сен-Мор. Я не минав і тих, хто ще з часів Демулена[28] скніє навколо Пале-Рояля під арками Монпансьє… славетної виставки «відкриттів»… мертвотно-блідих торговців, що зневірилися у всьому й завмерли біля своїх прилавків… уже байдужі як до життя, так і до смерти. Біля Одеону я обійшов останніх паризьких ювелірів, вони вже навіть не помирали з голоду, вони харчувалися пилом. Усі вони мали такі самі зразки, майже ідентичні, з олива, яких їм вистачило би на тисячі трун та нових міфологічних кольє… Від безформного нагромадження такої маси різних амулетів вони буквально вросли в землю разом зі своїми прилавками… Вони були майже цілковито завалені, просто тонули в них, ніби у єгипетських пірамідах. Вони вже не реагували на запитання. Вони просто лякали мене…
Я знову обходив усі передмістя… Часом у пориві ентузіазму я забредав так далеко, що, заскочений близькою ніччю та трохи поблукавши, був змушений витрачатися на омнібус, щоб повернутися не надто пізно. З тридцяти п’яти франків на місяць мої батьки залишали мені п'ятнадцять… Ті гроші повністю йшли на транспорт. Тож так складалося, що я мимоволі витрачав багато грошей… Звичайно, в принципі, я мав би ходити пішки… але тоді довелося б частіше витрачатися на взуття!..
27
Скляна куля з водою (un bocal) використовувалася в минулому в деяких ремеслах, зокрема в годинникарстві, щоб, завдяки ефекту фокусування проміння, поліпшити освітлення робочого місця.