Тим часом гітарист під власний акомпанемент почав виконувати соло, довгу, на багато куплетів, поширену на той час по всій Італії вуличну пісню. Приспів її щоразу підхоплювала вся трупа, награючи на своїх інструментах. Виконавець уміло надавав своєму співові пластичності і драматизму. Хирлявий, з худим, виснаженим обличчям, він стояв на посипаному жорствою майданчику осторонь від своєї трупи, зсунувши старого фетрового капелюха на потилицю, так, що з-під його крис вибивався жмут рудого волосся, в зухвало-відважній позі, і під бренькіт струн чітким речитативом видавав на терасу свої жарти. Від натуги на чолі в нього надималися жили. Він був не схожий на венеціанця, а швидше скидався на неаполітанського вуличного коміка — напівсутенер, напівкомедіант, брутальний і зухвалий, небезпечний і цікавий. Пісня, нікчемна за своїм змістом, в устах співака, завдяки його міміці й рухам тіла, а також манері значуще підморгувати і раз по раз показувати кінчик язика, ставала двозначною, непристойною. З виложистого коміра спортивної сорочки, одягненої до звичайних штанів, стриміла худа шия з величезним борлаком, наче безсоромно виставленим напоказ. Бліде, кирпате, безбороде обличчя, що не давало уявлення про його вік, було все ніби переоране гримасами й пороком, а до зухвалої посмішки на його рухливих устах особливо пасували дві зморшки, що вперто, владно, майже люто залягали між рудими бровами. Та особливо він звертав на себе увагу Ашенбаха тим, що його підозрілу постать ніби оточувала така ж підозріла атмосфера. Бо щоразу під час приспіву він, по-блазенському кривлячись і посилаючи вітання публіці, проходив химерним маршем попід балюстрадою, і щоразу, коли він наближався до Ашенбаха, той відчував, як від нього міцно тхне карболкою.
Скінчивши пісню, співак почав збирати гроші. Найперше він підійшов до росіян, які, видно, щедро винагородили його, а потім рушив східцями нагору. І тут, на терасі, його зухвалість де й ділася, — він поводився покірно, принижено. Улесливо вклоняючись, він ходив від столика до столика й щирив у сумирно-підступній посмішці великі зуби. Проте між рудими бровами в нього й далі грізно залягали дві глибокі зморшки. Гості з цікавістю й легкою відразою розглядали дивну істоту, що збирала плату за своє блазнювання, і кидали монети в простягнений капелюх кінчиками пальців, наче боялися до нього торкнутися. Коли зникає фізична дистанція між комедіантом і пристойною публікою, хоч би як він її перед тим розважав, завжди з'являється почуття незручності. Співак відчував це й намагався загладити свою провину перебільшеною покірністю. Він наблизився до Ашенбаха, а разом з ним і той запах, на який інші гості, видно, не звертали уваги.
— Послухай! — приглушеним голосом, майже машинально, мовив Ашенбах. — Венецію дезинфікують. Але чому?
Блазень хрипко відповів:
— Наказ поліції! Через спеку і через сироко, добродію. Сироко давить на людей, цей вітер шкідливий для здоров'я… — Він наче дивувався, що хтось цього не знає, і долонею показав, як давить сироко.
— Отже, у Венеції немає ніякої біди? — дуже тихо, крізь зуби, спитав Ашенбах.
Жилаве обличчя блазня скривила гримаса комічної безпорадності.
— Біди? Якої біди? Хіба сироко біда? Чи, може, наша поліція біда? Ви, мабуть, жартуєте! Біда! Ото вигадали! Запобіжні заходи, зрозумійте ж нарешті! Наказ поліції, необхідний за такої погоди… — Він замахав руками.
— Гаразд, — так само тихо мовив Ашенбах і швидко кинув у капелюх більше грошей, ніж годилося. Потім очима наказав співакові, щоб той ішов геть.
Співак послухався, щирячи зуби й улесливо вклоняючись. Та не встиг він дійти до східців, як його сцапали двоє готельних службовців і, ставши майже впритул до нього, почали перехресний допит. Він знизував плечима, запевняв, присягався, що нічого не сказав; нарешті службовці побачили, що він не бреше, й відпустили його. Він вернувся на подвір'я, перемовився кількома словами зі своєю трупою під ліхтарем і ще раз виступив з прощальною піснею.
Ашенбах не пам'ятав, щоб колись чув цю пісню: задерикувату, незрозумілу, складену якоюсь говіркою, з реготом замість приспіву, який щоразу на ціле горло підхоплювала вся трупа. В тому приспіві не було ані слів, ані музичного супроводу, тільки ритмічно впорядкований, але дуже природно відтворюваний сміх, який найкраще виходив у самого соліста: здавалося, що він справді весело регоче. Тепер, коли відновилася відстань між ним і благородною публікою, до співака знов вернулася вся його зухвалість, і той рефрен, безсоромно звернений до тераси, був справді глузливим реготом. Здавалося, що вже наприкінці кожної строфи його посідає напад сміху, він схлипував, затуляв рота рукою, голос його зривався, плечі смикались, і в належну мить з горла в нього виривався такий нестримний гучний регіт, такий правдоподібний, що він заражав слухачів, передавався їм, і тераса з доброго дива теж починала весело сміятися. Це, видно, додавало ще більше запалу співакові. У нього підгиналися коліна, він плескав себе по стегнах, хапався за боки, трусився, вже не сміявся, а вив, показуючи пальцем угору, наче не було нічого кумеднішого, як ті панове, що реготали на терасі. І скоро вже сміялося все подвір'я і вся веранда, аж до кельнерів, ліфтерів і служників у дверях.