Протокол слідчого відділу був короткий. Тіло вбитого затягли в кущі. Про це свідчили виразні сліди крові на траві. Місцем злочину, найімовірніше, був високий берег, метрів за десять від місця, де лежало тіло. На березі знайшли шматок паперу з залишками ковбаси та крихтами хліба, а також дві порожні пляшки: одну з-під дешевого ягідного вина, відомого в Забєгові під назвою «чар пегіру», другу — з-під «стражацького лікеру».
Цікавим було те, що на жодній з пляшок не лишилось відбитків пальців небіжчика. Невже їх так старанно витер убивця? Чому ж у такому разі взагалі не викинув пляшки в річку?
Медична експертиза стверджувала, що смерть настала десь між дев’ятнадцятою й двадцять першою годиною 24 червня внаслідок пробиття лівої частини серця і наступного внутрішнього крововиливу. Рану під лопаткою зроблено вузьким предметом завдовжки щонайменше дванадцять сантиметрів, можливо, ножем з викидним лезом. Кухонний ніж або ніж м’ясника заподіяв би ширшу і глибшу рану. Жертва померла відразу ж, тільки-но лезо досягло серця.
Після розтину встановлено, що вбитий був страшенно п’яний, майже до непритомності.
Опитування людей не принесло нічого нового. Вінцентій Адам’як ніде не працював. Вряди-годи допомагав матері, яка тримала на ринку овочевий ларьок. Закінчив сім класів, потім навчався в професійному училищі, звідкіля був виключений за постійні пропуски занять і скандальний характер.
Мав двадцять три роки. В війську не був. Востаннє Адам’яка бачили близько четвертої дня біля ларка з пивом, неподалік залізничної станції. Як визнали дружки, що пили з ним, Вінцентій уже тоді був добряче п’яний: випив два чи три кухлі пива. Але на більше не мав грошей. Спробував був умовити товаришів узяти йому ще кухоль. Доходило навіть до невеличкого скандалу, але вчасно втрутився власник ларка, Бернард Формановський, якого любителі пива шанували за важку руку. Це заспокоїло молодого бешкетника, й він пішов до матері по гроші.
На жаль, не вдалося з’ясувати, котра була година. Щасливці з кухлями в руках не дивляться на годинник, а час для них плине швидко. Не зауважив часу й Формановський, бо стежив за тим, аби клієнти не дуже галасували, — власті могли позбавити його патенту. Отож ніхто не міг тепер сказати, о котрій саме годині молодий Адам’як подався додому.
Мати вбитого, Яніна Адам’якова, вдова, утримувала сім’ю (крім Вінцентія мала ще двох молодших синів і двох дочок), торгуючи овочами на базарі. Вона засвідчила, що востаннє бачила сина вранці, коли допомагав їй доставляти товар. За цю послугу виманив у матері тридцять злотих. По обіді ні на базарі, ні вдома, як підтвердили молодші члени сім’ї, Вінцентій не з’являвся.
Отже, свого майбутнього вбивцю Адам’як, найімовірніше, зустрів дорогою додому. Той мав що випити, й вони пиячили біля річки.
На тілі потерпілого не виявлено жодної подряпини. Сліди на траві не вказували на те, що між пияками почалась бійка, під час якої було нанесено смертельний удар.
Міліція вислухала всіх працівників торговельних точок, що продавали вино й горілку. Забєгово було місто невелике, нараховувало заледве 8 тисяч мешканців. Усі всіх знали. Жоден з продавців не пригадував, щоб того дня Адам’як купував спиртне. Ніхто не купував і пляшки «ягідного» та пляшки горілки.
Зіставивши зібрані факти, міліція зробила правильний висновок: убивство не випадкове, а заплановане й холоднокровно здійснене. Адам’яка заманили до річки, щоб убити ударом ножа в спину. Тіло затягли в найближчі кущі. Вбивця навіть не дуже приховував сліди злочину, не подбав, щоб труп знайшли бодай трохи пізніше. Через те й не забрав пляшок, не кинув їх у річку, де б їх було не так просто знайти.
Встановити особисті зв’язки вбитого також було неважко — міліція чудово знала місцеву «золоту» молодь. Дружки, котрі, як і Віцюсь, не заплямували рук працею, кілька дівчаток, які обслуговували це товариство, сусіди, що боялися молодого розбишаки більше, ніж вогню, — на цьому коло свідків замикалось.
Усіх їх було уважно розпитано. Аби попередити змову і виключити будь-яку солідарність, що керується старим християнським принципом «de mortuis nil nisi bene»[1], викликаних до комендатури, про всяк випадок, допитували в окремих кабінетах. Однак про злочин свідки не могли розповісти нічого конкретного.