«Немає нічого поганого в тому, що читач одразу зрозуміє, хто є хто! — підтримував Тарас Юрка. — Важливо так закрутити сюжет, щоб від читання ніхто відірватися не зміг!» Щодо сюжету всі погоджувалися з Тарасом — але як це зробити, як написати?
Юлі ж ідеї Юрка не подобалися. Вона казала, що писати фентезі дуже складно. Все зазвичай починається з якоїсь таємниці, — доводила дівчина, — потім додається містика, а далі з’являються оті всі атаки монстрів, погрози привидів, інтриги інопланетян… Звичайно ж, усі персонажі неминуче гинуть страшною смертю, але головний герой чи закохана парочка обов’язково рятуються.
«Найкрутіша фішка, — іронічно додала Юля, — коли герой, якого вважали загиблим, дивним чином виживає. Але, звісно, невдовзі з’ясовується, що нечисть ще не переможена, і той-таки герой обіцяє у другій частині книги „розібратися“ з усіма падлюками. Або протилежний варіант: монстри кажуть, що вони ще повернуться…»
«А може, втнути щось на кшталт вторгнення позаземної цивілізації на нашу Землю? Весь інтегрований космофлот із системи сонць Альдебарана прямує, щоб завдати нищівного удару останній гуманній галактичній цивілізації, створеній людьми… — із запалом говорив Тарас. — і тут земляни нарешті об’єднуються…» Усі так глянули на Тараса, що він урвав свій монолог. «Так, — похитав він головою, — я розумію, що це все вже було. І не раз».
Майбутнім письменникам стало зрозуміло, що з ідеями у них сутужно. Може, краще взятися за, сказати б, чарівно-героїчний напрямок фентезі? Але і тут, як вони не крутили, як не мізкували, все висловлене, вигадане ними, виходило подібним до епопеї Толкіна, або до того ж таки Гаррі Поттера…
Друзі почали гортати книжки, яких було чимало в домашній бібліотеці батьків Юрка. Кілька годин вони читали вголос уривки з творів Айзека Азімова, Артура Кларка, Френка Рассела та іншої «класики жанру». Потім дійшла черга і до Стівена Кінґа, Галини Малик, Лесі Ворониної, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи. Юля навіть, не знати навіщо, погортала кілька збірок віршів Олеся Ільченка… Але, щиро кажучи, ні прочитане у книжках, ані вигадане ними самими не влаштовувало молодих письменників.
Нарешті Оленка, яка весь час мовчала, висловила, як виявилося потім, «ґеніяльну здогадку» (таке словосполучення було в одній старій, з 1920-х років, книжці з домашньої бібліотеки). Вона запропонувала написати «страшний екшн-детектив у дусі Аґати Крісті». Ідея «чистого детективу» одразу сподобалася. Всі почали думати, яке ім’я дати головному герою — розумному і безстрашному детективові, жінці чи чоловікові. Прозвучало навіть ім’я «аґент Сміт», але тут усі засміялися, згадавши Сміта з фільму «Матриця». «Я знаю! — вигукнув Юрко. — Детектива зватимуть Ґордон Браун!» Але таку ідею відхилили. По-перше, вже був патер Браун у творах Честертона, а по-друге, так звуть прем’єра Великої Британії… Видавалося негарно називати детектива, навіть чудового і сміливого, іменем реальної людини.
Віка висловила гарну ідею про те, що пошуки імен героїв слід відкласти, а з’ясувати, де і як будуть відбуватися події. Вона запропонувала: таємниче вбивство (неодмінно має статися таємниче вбивство!) трапляється в багатому, старовинному, але водночас похмурому замку десь у Шотландії… Всі погодилися з таким «винаходом» Віки, проте Оленка слушно зауважила, що вони надто мало знають, як влаштовані ті палаци, і як минають будні їхніх вельможних мешканців.
Однак Оленку не послухали і почали писати, додаючи кожен по кілька фраз. Та скоро виявилося, що дівчина таки має рацію, й описати побут шотландського замку не так і легко. А ще важче пояснити, кому вигідна смерть єдиного спадкоємця цієї маєтності. Коли він єдиний — то яка користь зловмисникам від його смерті? Адже той замок і все, що в ньому є, однаково їм не дістанеться…
І тут Юля подала чудову думку про те, що вбивства неодмінно, якщо вже їх описувати, мають бути помстою за щось, а не просто вбивством заради вбивства. Може, той убивця-лиходій і не такий вже затятий злочинець? Може, він змушений піти на страшний крок заради когось чи через щось?
Усім здалося, що тут, завдяки ідеї Юлі, вони наблизилися до розуміння справжнього механізму дії, який має рухати детектив начебто сам собою, невимушено, природно, але невідворотно й динамічно.
Після палких суперечок друзі зрозуміли, що кількість діючих осіб має бути доволі обмеженою, бо вони не зможуть детально описати дії, вчинки й характер кожного. А з іншого боку, читач просто заблукає серед «юрби» героїв, кожен з яких є мало не головним.