Переплетені лози вчепилися йому в ногу, він поточився, упав на коліна. Підвівся, важко дихаючи, відвів дух.
— Джейн! — закричав він. Голос зірвався, перетворився на шепіт. — Джейн…
«Допоможи тебе знайти. Покажи дорогу».
Він стояв, прислухаючись, навколо височіли дерева, мов ґрати в’язниці. За межами променя ліхтарика була ніч, така темна, що цілком могла бути тверда, непробивна.
Удалині тріснула галузка.
Гебріел різко розвернувся, але за світлом ліхтаря не бачив нічого. Вимкнув світло і вдивився в темряву, намагаючись розібрати бодай щось. Серце калатало. Тільки тоді зміг побачити мерехтіння, таке слабке, що це цілком могли бути світлячки між дерев. Тріснула ще одна гілка. Світло рухалося до нього.
Він витяг зброю, спрямував до землі, дивлячись, як світло стає яскравішим. Йому не було видно, хто тримає той ліхтарик, але він чув наближення кроків, шурхіт листя за кілька метрів від себе.
Підняв пістолет. Увімкнув ліхтарик.
Фігурка у промені зіщулилася, мов налякана тварина, примружилася від світла. Гебріел дивився на бліде обличчя, кошлате руде волосся. «Просто дівчисько, — подумав він. — Перелякане, худе дівчисько».
— Міло? — звернувся до неї він.
А тоді побачив, як із тіней за нею з’являється інша постать. Ще до того, як стало видно обличчя, він упізнав ходу, обрис неслухняних кучерів.
Гебріел упустив ліхтарика й побіг до дружини з дочкою, розкривши зголоднілі до обіймів руки. Джейн тремтіла, вона притулилася до нього, огорнувши руками Реджину, так само, як він огортав її саму. Обійми в обіймах, усесвіт однієї маленької родини.
— Я чув постріли, — сказав він. — Подумав…
— То була Міла, — прошепотіла Джейн.
— Що?
— Вона забрала мій пістолет. Пішла за нами… — Джейн раптом заціпеніла, підняла до нього очі. — Де Пітер Лукас?
— Барсанті наглядає за ним. Він нікуди не подінеться.
Джейн тремтливо видихнула й озирнулася на ліс.
— До тіла скоро дістануться падальники. Треба викликати криміналістів.
— До чийого тіла?
— Я покажу.
Гебріел стояв під деревами, щоб не заважати детективам і криміналістам, і не зводив очей з ями, що мала б стати могилою його дочки й дружини. Галявину обнесли поліційною стрічкою, і на тіло чоловіка світили ліхтарями, які живив генератор. Мора Айлс, яка сиділа над тілом, підвелася й розвернулася до детективів Мура і Кроу.
— Бачу три вхідні рани, — сказала вона. — Дві в грудях, одну в чолі.
— Так, ми й чули три постріли, — сказав Гебріел.
Мора подивилася на нього.
— З яким інтервалом?
Гебріел замислився і знову відчув відлуння паніки. Він згадав, як кинувся до лісу, як із кожним кроком жах дедалі наростав.
— Два практично поспіль, — сказав він. — Третій — секунд за п’ять чи десять.
Мора мовчки перевела погляд на труп. Дивилася на біляве волосся, могутні плечі. На «ЗІГ Зауер»[4] біля правої руки.
— Що ж, — озвався Кроу. — Я б сказав, що це дуже очевидний випадок самозахисту.
Ніхто не відповів — ані про порохові опіки на обличчі, ані про затримку між другим і третім пострілами. Але всі знали.
Гебріел розвернувся й пішов до будинку.
Під’їзна доріжка вже кишіла транспортом. Він постояв, трохи засліплений спалахами проблискових вогнів, а тоді помітив Гелен Глассер, яка допомагала дівчині сісти на пасажирське сидіння свого авто.
— Куди ви її везете? — спитав він.
Глассер розвернулася до нього. Волосся, що відбивало синє світло проблискових вогнів, здавалося блакитною фольгою.
— У безпечне місце.
— Невже таке знайдеться?
— Повірте, знайду. — Глассер зупинилася біля дверей водія, глянула на будинок. — Знаєте, це відео все змінює. І ми можемо перевербувати Лукаса. Він тепер не має вибору, мусить співпрацювати з нами. Бачите, не все тепер зав’язано на цю дівчину. Вона важлива, але вона й не єдина наша зброя.
— Навіть якщо так, то чи вистачить цього, щоб скинути Карлтона Вінна?
— Немає людей, вищих за закон, агенте Дін. — Глассер глянула на нього, в очах блимнула сталь. — Немає.
Вона сіла за кермо.
— Заждіть, — гукнув Гебріел. — Мені треба поговорити з дівчиною.
— А нам треба їхати.
— Це на хвилину.
Гебріел обійшов до пасажирського сидіння, відчинив дверцята, пильно подивився на Мілу. Вона сиділа, зіщулившись, утиснувшись у сидіння, наче боялася його намірів. «Ще зовсім дитина, — подумав він. — І все одно вона сильніша за нас усіх. Маючи хіба що пів шансу, вона переживе що завгодно».