Він наливає третину вершків і дві третини молока у дві високі склянки з ручками.
Кава, яку він націджує з кавоварки, чорна і густа, як сира нафта. За допомогою трубочки для пари з кавоварки він збиває молоко.
Ми беремо каву й сідаємо на канапу. Я цілком можу оцінити, коли мене пригощають чимось гарним. У високих склянках напій темний, як старий дуб, із сильним, майже парфумерним тропічним запахом.
— Я пішов за тобою, — каже він.
Склянка дуже гаряча. Кава обпікає. Звичайно гарячі напої остигають, коли їх переливають. Але тут трубка для пари нагріла склянку разом з молоком до ста градусів.
— Двері відчинені. Тож я входжу. Хто ж міг знати, що ти сидітимеш і чекатимеш у темряві.
Я обережно відсьорбую. Напій такий міцний, що на очі виступають сльози, і я раптом відчуваю своє серце.
— Я думав про те, що ти сказала на даху. Про сліди. — Затинається він зовсім трохи. Іноді зовсім не затинається.
— Адже ми дружили. Він був зовсім маленьким. Але ми все-таки дружили. Ми багато не розмовляємо один з одним. Але нам весело. Чорт забирай, як нам весело! Він строїть гримаси. Затуляє обличчя руками. Потім відтуляє його, і він схожий на стару, хвору мавпочку. Він ховає обличчя. І знову відтуляє його. Тепер він схожий на кролика. Ще раз — і він схожий на чудовисько Франкенштейна. Аж я падаю на підлогу від сміху і нарешті прошу, аби він припинив. Йому можна було дати кубик і стамеску. Йому можна було дати ніж і шматок стеатиту. Він сидітиме, возитиметься й бурмотітиме щось, як маленьке ведмежа. Іноді він щось говорить. Але це гренландською. Собі під ніс. І ми сидимо і працюємо. Кожен окремо, але все-таки разом. Я думаю про те, як добре, що він може бути такою чудовою людиною з такою матір’ю.
Він витримує довгу паузу, сподіваючись, що я підтримаю розмову. Але я не приходжу йому на допомогу. Ми обоє знаємо, що це він має дати мені пояснення.
— І ось одного вечора ми сидимо як завжди. І приходить Петерсен, двірник. Він зберігає свої пляшки з вином на сходах біля казана. Приходить, щоб узяти своє абрикосове вино. Взагалі-то він ніколи не приходить сюди о цій порі. А тут лунає його низький голос. І на ньому дерев’яні черевики. Тут я дивлюся на хлопчика. Він сидить зіщулившись. Як звір. Затиснувши в руці той ніж, який ти йому подарувала. Тремтить усім тілом. І вигляд у нього лютий. Навіть побачивши, що це всього лише Петерсен, він продовжує тремтіти. Я беру його на коліна. Вперше в житті. Говорю з ним. Він не хоче додому. Я веду його сюди. Кладу на канапу. Думаю, чи не зателефонувати тобі, але що сказати? Адже ми не так добре знаємо одне одного. Я не сплю і сиджу біля канапи. Кожні п’ятнадцять хвилин він схоплюється як пружина, тремтить і плаче.
Він не оратор. За останні п’ять хвилин він сказав мені більше, ніж за минулі півтора року. Він так розкрив свою душу, що я не наважуюся прямо дивитися на нього, а дивлюся в склянку. На поверхні утворилися маленькі прозорі бульбашки, на які падає світло, заломлюючись червоним і ліловим.
— З того дня мені стало здаватися, що він чогось боїться. Те, що ти говориш про сліди, ніяк не виходить у мене з голови. Тому я стежу за тобою. Ти і Барон розумієте — розуміли — одне одного.
Ісайя приїхав у Данію за місяць до мого переїзду сюди. Юліана подарувала йому лаковані туфельки. Лаковані туфлі в Гренландії вважаються гарними. Вони не могли засунути його віялоподібні широкі ноги у вузькі туфлі. Але Юліані вдалося знайти пару за формою ноги. Відтоді механік називав Ісайю Бароном. Якщо прізвисько пристає до людини, значить, воно торкнулося глибинної суті. У Ісайї це було почуття власної гідності. Він був самодостатній. Йому потрібно було так мало від навколишнього світу, щоб почувати себе задоволеним.
— Я зовсім випадково бачу, як ти підіймаєшся до Юліани і знову йдеш. І крадуся за тобою в «моррісі». Бачу, як ти годуєш собаку. Як ти перелазиш через паркан. І відмикаю іншу хвіртку.
От як, виявляється, стоїть справа. Він щось чує, щось помічає, він їде за мною, він відмикає хвіртку, дістає по голові, і ось ми сидимо тут. Ніяких загадок, немає нічого нового і тривожного під сонцем.
Він усміхається мені. Я всміхаюся йому у відповідь. Так от ми сидимо, п’ємо каву й усміхаємося одне одному. Ми знаємо, що я знаю, що він бреше.
Я розповідаю йому про Ельзу Любінґ. Про Кріолітове товариство «Данія». Про звіт, який лежить перед нами на столі в поліетиленовому пакеті.
Я розповідаю йому про Рауна. Який працює не зовсім у тому місці, де він працює, а в іншому.
Він сидить опустивши очі, поки я говорю. Згорблений, нерухомий.