Треба зібратися з думками. Але вони крутяться навколо поцілунку на коробці.
— Ви знайомі з «Началами» Евкліда? — питаю я.
І все детально йому розповідаю. Про смерть Ісайї. Про поліцію. Про Кріолітове товариство «Данія». Про Арктичний музей. Дещо про механіка. Про Андреаса Фіна Ліхта.
Як тільки я починаю, він забувається й дістає сигару з коробки.
На мою розповідь іде дві сигари.
Коли я закінчую говорити, він відходить, неначе для того, щоб створити дистанцію між нами. Неквапно ходить вузенькими короткими доріжками між рослинами. У нього є звичка викурювати останні міліметри сигари, тож він врешті-решт тримає вогник між пальцями. Потім він опускає останні крихти тютюну в клумби.
Він підходить до мене:
— Я порушив лікарську таємницю. Я зроблю вчинок, що заслуговує кримінального покарання, якщо приховаю від поліції те, що ви мені розповіли. Я стаю ворогом одного з найвпливовіших учених Данії, слідчих прокуратури, начальника поліції. Людей звільняли за те, що вони тільки подумали про половину того, що я вже зробив. А мені треба годувати родину.
— І кактуси треба поливати, — кажу я.
— Але на який хрін дітям такий батько, який дозволить відкусити шматок своєї дупи, тільки б його не позбавили роботи!
Я мовчу.
— Є ж і інші гідні способи заробляти гроші, не обов’язково бути лікарем. Моя бабуся була єврейкою. Я б міг прибирати туалети на Єврейському кладовищі.
Він міркує вголос. Але він уже прийняв рішення.
На кухні він зупиняється.
— Коли проводились експедиції? Скільки вони тривали?
Я повідомляю.
— Напевно, можна було б щось дізнатися із судово-медичних висновків тих років.
Перші булки дістають з духовки. Одна з них зроблена у вигляді оголеної жінки. Вони виклали з родзинок соски і трикутник волосся.
— Дивися, — каже мені маленький хлопчик, — це ти.
— Так, — говорить другий, — роздягнися, щоб ми подивилися, схоже чи ні.
— Замовкніть, — каже Лаґерманн.
Він допомагає мені надягнути пальто.
— Моя дружина вважає, що ні за яких обставин не можна давати дітям ляпаси.
— У Гренландії, — кажу я, — теж ніколи не б’ють дітей.
У нього розчарований вигляд.
— Але ж, чорт забирай, кожна людина може відчути спокусу.
Механік стоїть перед будинком. Чоловіки потискують один одному руки. Намагаючись наблизитися один до одного, судмедексперт прямує вгору, а механік схиляється до землі. Вони зустрічаються десь посередині — сцена з німого фільму, сповнена незручності і збентеження. Знову напрошується одвічне питання, чому чоловіки такі негармонійні, як виходить, що вони біля столу під час розтину тіла, на кухні, в собачій упряжці можуть бути віртуозними еквілібристами і в той же час впадають в інфантильну безпорадність, коли треба подати руку незнайомій людині.
— Лоєн, — каже Лаґерманн.
Він повертається боком до механіка, ніби для того, щоб не залучати його до розмови. Остання, невдала спроба зберегти професійний такт і не поставити під удар колегу.
— Він прийшов рано-вранці. Він може приходити, коли захоче. Але його бачив вахтер. Я перевірив за робочим планом — у нього не було ніяких інших підстав, щоб приходити. Він узяв ту біопсію. Не зміг утриматися, чорт забирай. Вахтер говорить, що він там був разом з прибиральницями. Можливо, тому він був такий неакуратний.
— Як він дізнався про смерть хлопчика?
Він знизує плечима.
— Вінґ.
Це механік. Лаґерманн неприязно дивиться на нього.
— В-Вінґ. Юліана подзвонила йому. А той, напевно, подзвонив Лоєну.
Його маленький «морріс» стоїть на вулиці. Ми сидимо мовчки. Коли він починає говорити, він страшенно затинається.
— Я поїхав за тобою сюди. Зупинився біля Туборґвай і побачив, як ти пішла через Уттерслев Мосе.
Не треба питати, чому. У якомусь сенсі ми з ним однаково налякані.
Я розстібаю одяг, сідаю верхи на нього і приймаю його в себе. Ми довго сидимо так.
Він наклеює скотч на мої вхідні двері. У нього є така біла, матова стрічка, якою користуються художники-графіки. Він ножицями вирізає дві тоненькі смужки і приклеює їх біля верхньої і нижньої дверних завіс. Вони непомітні. І лише якщо знати, де вони мають бути, їх добре видно.
— Хоч би на ці дні. Щоразу, перш ніж увійти, перевіряй, чи на місці вони. Якщо вони відстали, чекай, поки я не підійду. Але краще ходити сюди поменше.
' Він намагається не дивитись на мене.
— Якщо т-ти нічого не маєш проти, ти могла б поки що пожити у мене.
Що ховається за цим «поки що», залишається неясним.