— Йди, Смілло.
Я прямую до виходу. Він знову зникає. Я йду далі. Переді мною двері у вестибюль.
— Смілло Ясперсен!
Ми запам’ятовуємо людей по їх одягу і по тих місцях, де ми з ними зустрічалися, тож я не відразу впізнаю його. Темно-синій костюм і шовкова краватка не поєднуються з обличчям. Потім я розумію, що це Ніготь. У ньому немає нічого такого, що привертає увагу, голос його тихий і вимогливий. Через кілька хвилин вони так само стримано й невідворотно поведуть мене до машини. Я прискорюю крок і відключаю мозок. З усіх боків до мене наближаються такі самі, як він, упевнені в собі й наполегливі люди.
Я виходжу у вестибюль. За мною зачиняються двері. Це великі двері, вони теж зроблені як дверці банківського сейфа, такі високі й важкі, що здається, вони не можуть слугувати нічим іншим, окрім прикраси. Тепер вони зачиняються, немов кришка коробки для сигар. Механік стоїть, недбало прихилившись до них. Усі звуки залишаються за дверима. Доноситься тільки легке постукування, коли хтось із того боку намагається натиснути плечем.
— Біжи, Смілло, — каже він. — Біжи. Ландер чекає тебе на шосе.
Я роззираюся на всі боки. У вестибюлі нікого немає. За виставленими в кіоску журналами і сигаретами солодко позіхає продавець. У довідковому віконці дівчина засинає за своїм комп’ютером. За моєю спиною стоїть людина, зростом два метри, ліниво притулившись до сталевих дверей, які злегка тремтять. У казино «Ересунн» усе тихо і спокійно. Заклад високого класу. Зі своїм стилем та інтелектуальним напруженням і можливістю відпочити біля зеленого сукна. Місце, де можна придбати нових друзів і зустрітися з давніми.
І я біжу. Я починаю задихатися вже на автомобільній стоянці.
— Ваша машина, фру.
Це той самий охоронець, який зустрічав нас.
— Я вирішила віддати її на злам. Після того погляду, якого ви її удостоїли.
Пішохідної доріжки немає. Не передбачена можливість, що відвідувачі казино можуть прийти пішки. Тому я цокаю дорогою, пролізаю під двома білими шлагбаумами і вибігаю на Сунвенґет. За сто метрів стоїть червоний «ягуар» з увімкненими габаритними вогнями.
Ландер не дивиться на мене, коли я сідаю в машину. Його бліде обличчя повне напруги.
Ніч і лютий мороз. Я не пригадаю, щоб я коли-небудь раніше бачила велике місто в обіймах такого морозу. Копенгаген стає якимсь беззахисним і слабким, неначе наближається новий льодовик.
— Що таке МДБ?
Він веде машину незграбно й повільно, не звиклий до білої кристалічної плівки, якою мороз покрив асфальт.
— Малий десантний бот. Плоскодонний десантний катер. Того типу, який використовувався під час висадки в Нормандії.
Я прошу його відвезти мене на Хаунеґаде. Він ставить машину між причалом для суден на підводних крилах і старою пристанню, звідки колись відходили судна на Борнхольм. Я прошу в нього його черевики і кашкет. Він знімає їх, ні про що не питаючи.
— Чекай мене годину, — кажу я. — Але не більше.
Нічний лід кольору темного пляшкового скла, він покритий тонким шаром снігу, який, мабуть, випав уночі. Я спускаюся вертикальною дерев’яною драбиною, прикріпленою до причалу. На самій крижаній гладіні дуже холодно. Моє берберрі стає цупким. Ландерові черевики здаються тонкими, як яєчна шкаралупа. Але вони білі. Разом з пальтом і кашкетом вони дозволяють мені злитися з льодом. На випадок, якщо біля «Білого розтину» мене хтось чекає.
Біля причалу утворилися невеликі тороси, за моїми припущеннями, товщина льоду понадщесять сантиметрів. Досить для того, щоб керівництво порту могло відкрити тут каток. Якби тільки не темна, густа шуга на самому фарватері.
У Північній Гренландії живуть дуже скупчено. Сплять по кілька чоловік у кожній кімнаті. Постійно чують і бачать усіх інших. Громада така мала. Востаннє, коли я була вдома, шістсот чоловік було розосереджено по дванадцяти поселеннях.
Протилежність цьому становить природа. Кожного мисливця, кожну дитину охоплює божевільна гарячка, коли вони відходять або від’їжджають від поселення. У першу мить це відчуття — вибух енергії, що межує з божевіллям. Після цього приходить надзвичайно ясне розуміння всього.
Я знаю, що це смішно. Але тут, у гавані, о другій годині ночі до мене, як це не дивно, приходить таке саме відчуття розуміння. Неначе воно якимсь чином виходить від льоду, і нічного неба, і простору, дуже відкритого за міськими масштабами.
Я думаю про все, що сталося зі мною з того часу, як помер Ісайя.
Я уявляю собі Данію у вигляді довгої крижаної коси. Вона дрейфує, але, закута в крижаний масив, закріплює нас усіх у певному положенні відносно одне одного.