Монастир Зарубський відомий щез Київської Русі, тут ходили Святополк і Мономах, обороняючи київські землі від половців, звідси вийшов митрополит Клим Смолятич, чорноризець[264], книжник і філософ, «якоже Руской земли не бяшет».
Три роки тому ольшанська комісія, котра утрясала стосунки між ляхами і козаками, ухвалила такий пункт:
«...монастир Трахтемирівський, що дано козакам від короля, повинен лишатись у руках козаків, щоб цей монастир старим, хворим і пораненим був притулком до смерті».
За територією монастир був великим, з багатьма службами, гамазеями, численнішими келіями та велетенською трапезною. Тому сприяло і те, що немало козаків, особливо одиноких, клали на вівтар монастиря значні пожертви.
— Сьогодні це столиця реєстрового козацтва. Вважайте — наша Січ...
Патріарх Феофан уважно слухав Левка, часом дивувався звичайним, з погляду козака, речам. Дуже цікавили його січовики, їхня боротьба з невірними. Про це, виявляється, знали і на Близькому Сході.
— Чого не буває на нашій грішній землі?! — повторив патріарх.
— Два десятиліття тому цими краями проїздив посол Рудольфа II Еріх Лясота, їздив на Січ, щоб запросити козаків на службу до цісаря. Про його поїздку донині на Січі згадують. Принаймні, коли я там навчався. Він теж говорив про популярність козаків у Європі.
Процесія рухалась не поспішаючи, Сагайдачний віз гостей, вважав, до свого козацького монастиря. Міг би й не брати охорону взагалі, адже в монастирі жили монахи умовні, кожен з них мав біля постелі рушницю та шаблю. Та час стояв весняний, в монастирі пустувало чимало келій, хто зміг, потягнувся на Низ. Завізно ставало під зиму, коли до Трахтемирова правдами і неправдами брели низовики, всі, кому треба взимку кусень хліба і покрівля над головою.
У гетьмана зіпсувався настрій, як помітив, що від Зарубинців, ближнього від монастиря села, їх наздоганяє кавалькада багато одягнених вершників з великим жовнірським супроводом. По всьому, їхав великий польський сановник. Дивно, чому його про невідомий загін не попередили.
Занепокоєний Сагайдачний наказав Левкові везти людей патріарха до монастиря, а козакам приготувати зброю. Сам у супроводі десятка реєстровців поскакав назустріч незнайомому загонові.
Підстави для неспокою були — на прикордонний монастир нападали часто хто хотів. У 1545 році Трахтемирів повністю спустошили татари, та він знову відродився — у 1552 році там уже стояло сім дворів, на покордонні таке траплялось не часто. Нові поселенці, навчені гірким досвідом, про оборону подбали: монастир оточили товстими стінами келій з невеликими витягненими угору віконцями, він нагадував швидше замок, ніж божу обитель. З кожного такого віконця-бійниці на нападника чекала смерть.
Невідомий загін наближався. Монастир зустрів його настороженою тишею, тільки зрідка у віконцях келій маячили постаті з рушницями.
— Передайте, без дозволу не стріляти!..
Сагайдачний з козаками виїхав назустріч чужому загонові, коли той під'їздив до монастиря. Доки між зустрічними йшла розмова, чутно було, як біля конов'язі в монастирі гупали копитами коні і постукувала обірвана металева підвіска на монастирській брамі.
Коли гетьман жестом запросив приїжджих до воріт, напруження спало, хоч настороженість не пройшла — від ляхів, а то були вони, всього можна чекати. Дуже свіжим лишився у пам'яті жителів монастиря останній наскок Жолкевського.
Приїжджих пустили до монастирського двору, Сагайдачний повів двох сановників до трапезної, куди зникли патріарх з почетом.
Левко під'їхав до гетьмана і запитливо на нього глянув. Виявляється, приїхав сам Вартоломей Обалковський, королівський секретар, з листом Сигизмунда до патріарха. Не виявивши патріарха в Києві, він подався слідом за ним до Трахтемирова.