Пішли вниз мимо замку, до Дніпра, наче змовились про ту зустріч. Ішли, мов сновиди, мимо якихось людських осель до крутого берега ріки, порослого старими вербами. Мовчали, хоч відчували присутність одне одного єством[37].
— Як звати тебе? — запитав її першим.
— Доля.
— Чия доля?
Дівчина непевно здвигнула плечима, не повертаючи голови.
Зрозумів, що вийшла гра слів, та вона розв'язала їм язики.
— Звідки знаю, чия доля?! Того, хто перший вирве, як кураїну[38].
Говорили незв'язно над крутозривом широкого у цьому місці Дніпра. Вона про те, як пробігло її дитинство, як училася разом з дітьми старости Вишневецького, про зібраних з усієї Європи її учителів; він про січову школу за порогами, де провів шість літ. Потім заходилася вона скаржитись на старшину в зеленій бекеші, вітчима, якого вона так не любила; він розхвалював своїх нерідних батьків, було їх у нього чомусь аж п'ятеро, і без них він не уявляв свого життя. Розказував, що живе у Києві на Подолі, а носить його по всьому світі.
— У мене два батьки і три матері, хоч усі вони нерідні. Коли чорноліські козаки звільнили мене з Ясира, дівчина з мого села, Устина, набагато старша за мене, усиновила мене. Вона загинула од рук татар, і потрапив я у родину її брата, прізвище його ношу, називають мене Розтопча-молодший. А козак, котрий любив Устинку, вважає мене за свого годованця. Біля нього й живу.
— Щасливий ти, маєш скільки родичів! А в мене навіть мати чужа. Власне, моя рідна мати, та, видно, не розуміємо ми одна одну, не думає вона про моє щастя!..
Доля була на кілька літ молодша, але того не помітили вони обоє.
— Уніатка?
— Сам ти уніат! — обурилась дівчина.
Аж спалахнула вся, опікаючи його темними очима. Над кручею, де видноколи заповнювали дніпрові води, боляче крутнув її до себе:
— Ти моя доля! — сказав рішуче, завершуючи гру слів.
Дівчина покірно дивилася на козака, тільки вродливе обличчя її пройнялося смутком.
— Каштеляна[39] чигиринського, а не твоя. Старого, бридкого, слинявого, за нього вітчим ладить моє весілля. Втікати збираюсь, та не знаю куди. Куди і до кого...
І бризнула сльозами.
— Ти моя доля! — повторив він аж зі злом.
І дівчина скорилась, відчувши сильнішого.
Інок Іоанн у дорозі
Він похудав ще більше, а від того став якимсь вищим. У грубій вовняній киреї[40] до п'ят, аж білому від дощів і сонця клобуці, подертих шкіряних човганцях власного виробу, з них виглядали брудні пальці, стояв він, притиснувшись спиною до скелі. Над його сивою головою висіло кам'яне громаддя, внизу — бездонне провалля, а на узькому виступі кам'яної стезі, де зустрів його турецький загін, чинилася наруга[41]. Правовірні здибали ченця в перевалі, втомлений і голодний, він уступив дорогу вершникам, та вони, мов шершні, налетіли на старця, закидали його різними недоїдками, кричали божій людині різні неподобства, а якийсь горбоносий, уже з борідкою, темний, як циган, мочився на ченця прямо з сідла під веселий регіт правовірних.
— Господи-боже, дай мені терпіння, — шепотів подорожній.
Притиснувся до скелі і лише ворушив губами.
— Просись, невірний!
— На коліна, погана свиня!
Монах мов і не чув їх, воздавав тихо хвалу богові, смиренно звівши очі до високого південного неба. Тут, у краєві стрімких гір, що розпанахували навпіл хмари, в царстві моторошно глибоких ущелин, здавався він піщинкою, але не розчавленою чужинською ногою.
Недогризок яблука заплутався у його сивій бороді, кирея змокріла і поважчала, та він бачив лише небо над головою.
Коли сторожовий загін турок, втомившись, зник за кам'яним виступом, інок Іоанн підібрав затоптані дорожні бисаги і почвалав далі.
Його шлях простилався вздовж Албанських гір. Пішов ним, бо так ходили чомусь усі. Можна взяти навпростець, через болгарські та волоські землі, йому ж приглянулась дорога, якою прийшов сюди, по якій йшли тисячі.
Відстань переходів вимірювалася вмістом його бисаг. Інколи зупинявся в монастирях, поживе день-два і простує далі. Вражала албанська суворість і гостинність. Про османську неволю наслухався-наслухався, крий боже, як важко жилося людям.
Гори тут крутіші, ніж на Афоні, вражали первісною дикістю і вродою. Особливо його, уродженця українських рівнин.
На Афоні, як і по всіх монастирях, існувала традиція, кожен, хто постукає у монастирські ворота, має їжу і нічліг. Цього разу став він на перепочинок в Охриді. Загублене в горах містечко подивувало його своєю кам'яною неприступністю, протилежністю гомінким слов'янським поселенням; його мешканці, підтягнуті і мовчазні, появлялися на вузеньких вуличках і одразу кудись зникали, наче розчинялися у кам'яних щілинах своїх похмурих осель. Та, завбачивши прохожого монаха, смиренно кланялись, виносили йому, хто що мав, пропонували сімейний огонь. Та він і тут звернув до приземкуватого монастиря на околиці містечка, знайшов його без поводиря.
37
1. Сукупність усіх фізичних і душевних сил та властивостей людини.
2. книжн., рідко. Живий організм.
38
39
1. За середньовіччя в ряді країн Західної Європи, зокрема Польщі, — службова особа, яку призначав король або князь для управління цитаделлю в місті, а пізніше — наглядач замку, громадського будинку.
2. Особа, що завідує білизною в готелі, лікарні, гуртожитку тощо.