З воєводського залу десь поділась проста дубова мебля, що стояла тут при Острозькому, опромінена сонцем тильна стіна палахкотіла барвами різних дорогих оздоб і в центрі того воєводського вівтаря зводилось крісло з високою спинкою, чимсь подібне до трону.
Новий воєвода стояв у гордій позі з високо піднятою красивою головою. Він навіть не глянув на козаків, хоч думав про них. І тепер, після рокоша, можна взятися і за них, тубільців[207] коронного покордоння, лайдаків[208] і лотрів[209]. Мав поставити їх на коліна, бидло, схизматів цього непокірного міста, відібрати у них лавру і Софію. Він, новий воєвода, встановить тут залізний порядок!
Тарануха іронічно спостерігав, як Жолкевський ігнорував козацькою старшиною, не менш досвідченою за нього, старшиною, котра прийшла не за милостинею, а з дружнім візитом. Як він буде ними керувати?..
Сагайдачний від імені покордонного козацтва засвідчив новому воєводі свою повагу.
«Козацтво, яке пан воєвода називав «Грицями-свинопасами!» — внутрішньо усміхнувся Тарануха.
Неодноразово чув те від покійного князя Острозького.
Жолкевський зрештою взяв себе в руки, навіть попробував грати перед старшиною. Сказав, що привіз їм королівське прощення, від імені короля обіцяв підняти число реєстровців до чотирьох тисяч, платити їм по червінцю та кожухові на рік.
— Чи не замалий реєстр, пане воєводо? Лише на Січі п'ятнадцять тисяч, султан і кримський хан рахуються з їхньою силою. Його королівська моць обіцяв значно збільшити реєстр!
— І православну церкву просимо поважати! — додав Томило, людина твердої принципової вдачі.
Жолкевський ледве стримував себе, навіть видом показував, що ставиться до співрозмовників зверхньо, а їхні докори сприймав як образу.
— Ходить поголос, що гетьман збирається в новий похід? То з відому його королівської моці? — запитав воєвода, але відповіді не одержав.
Руку Жолкевський не подав навіть гетьману.
Увечері Лешка збирала чоловіка в новий похід — їхав з гетьманом на Трехтемирів, а звідти в степи. Хтозна на який час?!
На волю
Дорога йшла лівим берегом Тясмина біля самої води, чистої, як з криниці, Левко навіть з коня бачив, як гуляла поміж водорослями на дні риба — метала ікру.
— Ого, яка сомина! — вигукнув Ілляш, показуючи на викрут річки.
— Скажеш! Сом носа з нори не покаже!..
Якийсь час козаки стояли на місці, не залишаючи коней — спостерігали за діловим життям річки, найпаче на обмілинах.
Неподалік Суботова дорога лізла на підвищення — звідси до самого виднокола милували око м'які ландшафти річкової заплави, де-де порослої деревами, переважно вербами. Південний небокрай нерівно темнів, там починався Чорний ліс, про який хлопці стільки чули.
Левко та його друзі, що супроводжували в поїздці, угледіли внизу під горою укріплений хутір чигиринського підстарости Хмельницького і пустили коней чвалом.
Притишили біг біля самих воріт.
— Днями Сагайдачний вирушив у степ.
— Ми теж. Чи, може, передумали? — занепокоївся Ілляш.
— Скажеш! — знову буркнув Покрова.
Левко всю дорогу до розмови не втручався. Гнав коня першим і помітно нервував. Підстави на те були. Ще в Чубівці дізнався, що однорукий вперто розшукує Долю і уже вийшов на її сліди. Бачили його людей у Суботові, на Подолі теж.
Гнів аж розпирав козака — Логвин дістане своє, пекельна душа!
Доля як ухопилася за спинку лави, що біля бокової стіни, так і стояла, наче оклякла. Він теж завмер коло порога, наче пізнавав дівчину. Тоді рвучко кинувся до неї. Здалось, що вона падала, а підхопити її не осмілювався.
— Господи, Левко! Нарешті!..
— Долечко, рідна моя!..
Їх чекали ще ранньої весни, як долетіло на покордоння, що помер князь Острозький. Перебування Долі в Суботові не лишало нікого байдужим. Її шанували не лише господарі хутора, стала вона своєю для двірської челяді підстарости, особливо відтоді, як побільшало між відвідувачів хутора підозрілих людей, котрі приставали з розпитами про чорняву дівчину з Черкас.
— Немає у нас ніякої дівчини, — відповідали всім. — Паничеві учительку виписали з Кракова, статечну жінку, у якої дочка на виданні.
Богданова вигадка прижилась, її повторювали кожному, навіть коли той був із людей Хмельницького. А як приїхав за чимось до підстарости однорукий Логвин, вітчим дівчини, дворові і господарі наче виступали у якомусь лицедійстві, відповідаючи на його обережні розпити, а Долю вивезли вгору по Тясмину мало не під Чорний ліс.
207
1. Уродженець і корінний житель якої-небудь (перев. віддаленої від центрів цивілізації) місцевості або країни на відміну від приїжджого або іноземця.
2. заст. Корінний житель будь-якої місцевості.