— Панночки нема вже кілька днів. Приїхав її козак з приятелями і забрали дівчину. Зараз пан підстароста поїхав до них на весілля, кудись у Холодноярські ліси, з двома хурами весільного посагу.
— Нашого панича теж нема. Почув про весілля і забіг з дому. Відколи поїхала панночка, він сам не свій...
Нараз гримнули ще два постріли. Стріляли прийшлі, на хуторі було нікому. Ще когось поранили, а той, що з рукою, верещав далі.
Вивідач брудно вилаявся і подався до господарського дому, хоч і зрозумів, що покоївки казали правду. Надто налякані, щоб криводушити.
Канівський управитель трусив за вивідачем.
— Шукаймо панночку, може, вони надурили?
З боку урочища зачастили постріли, управитель покинув старшого і подався до воріт, звідти видно було, як по той бік, по сільській вулиці, скакали до містка, що вів на хутір, вершники, палячи з рушниць у небо. Перші уже перевалили на цей бік ручаю, скакали на конях без сідел і безугавно стріляли.
Тривога підняла жінок та дітей.
Управитель ледве вибрався на коня і смикав повіддям, тікаючи з хутора.
Рятуйтесь, там скачуть! Видимо-невидимо!..
Нападники сипонули хто куди, лише вивідач ще гасав по хутірських службах, ніде нікого не знаходячи.
Підсусідки, що прискакали на хутір, знайшли лише двох поранених, їх вкинули до льоху.
Вбитий так і лежав посеред двору.
Доля
Придане одержала вона справді багате — посадний батько лишив їй навіть воза і пару волів.
— Що я з ними робитиму?! — бідкався Розтопча.
— Під хуру ходити будете, дядьку Карпо, — сміялася Доля.
До старої хати, де жив дід Юхно, накидали мішків із зерном, либонь, на увесь рік хліба вистачить, у Теклі аж очі розбіглись, коли заходилися розбирати подаровані тканини — найліпше полотно, відрізи дорогого оксамиту, шовку, навіть білопінна габа[222], яку вона вперше побачила.
Була в посагові усіляка взуванка та одяганка, дорогі прикраси, два багатих килими.
— Вік прожила, а такої розкоші не бачила, — тішилась Текля. — З тебе, доню, на все життя вистачить!
А молода жінка з тугою дивилася за ворота, на вулицю, де зник її Левко. Жила спогадами прощання після першої шлюбної ночі. Тепер Доля нічого не боялась — сам Бог став її захисником.
У хаті не знали, де її посадити, здобула вона популярність і на кутку. Матері переповідали дівчатам про її вірність коханому, козаки завдяки їй проникались довірою до своїх наречених і подруг. Люди норовили обдарувати її гостинцем — що було на порі.
Доля соромилась тої повсюдної уваги. Роботу вона любила і завжди знаходила, стала помічницею Теклі у її домашніх клопотах, хоч жінка й відмовлялась — сама ще була у силі. Казала, що вона мати трьох синів, має ще стількох онуків поставити на ноги!
— Так хочу їх мати, пора. А хлопці не поспішають. Дід Юхно теж каже: на старості літ няньчив би хоч чужих. Мабуть, людська потреба така!..
Карпо до їхніх розмов не втручався, тільки поглядав на Долю тепло.
Прийшов сінокіс, і вони попливли на острови, усі трос. Мали худобу, треба було і їм заготовляти сіно. Жили там у курені, їжу готували на багатті, вечорами Доля співала, а вночі разом з усіма годувала комарів.
Три дні провели у плавнях, а сіна пригнали величезний пліт — ледве вмістилося на гарбі.
— Мало, — критично оглянув привезене дід Юхно. — Заїдьте на пасіці заберіть!..
Ходи поруч Левко, Доля була б щасливою. Дивилася на цих добрих людей, що її пригріли, і згадувала чомусь ластівок, котрі перед вильотом у вирій підгодовують молодь, котра відставала у ростові, — летять одна за одною із здобиччю в дзьобі цілими десятками, хай тільки встигає ковтати жовтороте. Так і її небайдуже прийняли у Чубівці, в чужому роду, коли побачили, що вона потрапила у біду. Якось забула і про вітчима, і про всі кривди, тільки образа на матір не стерлась.
Щастя далось їй не легко. Тим воно й дороге!
Долю поселили у верхній чистій хаті, де Розтопчі не жили. Влаштовувалися там родинні свята, сільські діти йшли туди колядувати. Лава, стіл, божниця у кутку та ще піл поруч лежанки, по якій можна було забратися на піч. Глиняна підлога всуціль услана ряднинами. Ото і все убранство хати.
Жили тут сини, коли навідувались з далеких мандрівок.
Відтоді, як з'явилася Доля, верхня хата з кожним днем змінювала свій вигляд — десь узялися занавіски на вікнах, того дива хата ніколи не бачила. Кращим зі свого посагу вона покрила лаву і стіл, коло постелі прибила килим. Біля божниці у полив'яному горщику стали з'являтися квіти, де вона їх щодня знаходила?!
222
1. заст. Турецьке сукно білого кольору.
2. перен., поет. Те, що покриває, застилає, оповиває і т. ін.; покривало.
3. заст. Оторочка, кайма.