Бакарді складає руки на голених грудях. Він посміхається, пробігає язиком по верхніх зубах, підморгує: «Але якщо ти хочеш, щоб усередині в тебе з’явилися діточки, то я той, хто треба».
І чорна, напівкотонова, сплетена резинкою кошмарна поверхня ренглерового светра, вона здригається. Її плечі здригаються, а очі заплющуються, коли вона каже: «Ґвалтівник».
В Оклагомі мій випускний бал був суботньої ночі, й тоді був ранок понеділка. Однієї миті я йду через футбольне поле у своїй чорній шапочці та мантії отримувати свій диплом із рук шкільного інспектора Франка Рейнольдза. Наступної миті я стою поруч зі своєю валізою, подарунком, замовленим поштою саме до мого випускного. І я, і мій батько скоса поглядаємо на дорогу. Визираючи автобус, батько каже: «Обов’язково напиши, якщо зустрінеш якусь дівчину, особливу».
Кілька лусочок лупи летить услід за Бренчем Бакарді, який іде геть, і ренґлер каже: «Він змушував її зробити аборт. Обіцяв заплатити за нього. Залякував, що дитина спаскудить її цицьки, припинить її кінокар’єру».
Ренґлер каже, що має забрати брунатні паперові пакунки для тих трьох чоловіків, які оце з Кессі Райт на майданчику. Їй треба принести їм одяг та взуття.
На іншому боці кімнати юний актор дивиться на піґулку, що лежить на його долоні.
Просто щоб подражнитися, я питаю, чому ми не бачили нікого після того, як їх забрали на зйомки? Це що, якийсь масовий снаф у стилі «чорної вдови»? Хтось убиває перед камерами кожного з 600 акторів тієї миті, коли вони еякулюють?
Жартую, ясна річ.
Але ренґлер просто дивиться на мене, поки мої пальці збирають одну, дві, три лусочки лупи та щиглем відправляють у політ. Через чотири, п'ять, шість лусочок вона погоджується: «Так і є. Насправді, це заплутана схема крадіжки поношеного чоловічого одягу…»
Збираючи білі лусочки, я запитую ренґлера, чому вона просто не перенумеровує акторів та не відправляє їх на майданчик кілька разів. Вони могли б знімати тільки його руку, кожного разу з іншим номером. Тоді б молодий чоловік, актор номер 72, міг би піти. Зйомки б не залежали від того, що всі сидять тут, радісні та замкнені.
Однією рукою тримаючи планшетку, так що її нижній край упирається їй у живіт, ренґлер другою рукою знімає з кліпси товстий чорний маркер. Вона маше маркером біля свого обличчя, на рівні очей, та каже: «Стійкі чорнила».
Того недільного ранку в Оклагомі, мружачись на сонце і далину, з очима, мокрими від запаху розпеченого асфальту, що пульсує хвилями, мій батько питає: «Ти ж знаєш, не так? Як робити це з дівчиною?» Він уточнює: «Я маю на увазі, як захищатися?»
Я відповів, що знаю. Я знаю.
І він цікавиться: «А ти вже робив це?»
Я питаю, вдягав гандон? Чи був з дівчиною?
І він регоче, стукаючи себе по стегну, вибиваючи з джинсів пилюку: «Для чого б ти ще вдягав гандон, якщо не був із дівчиною?»
Оклагома оточує нас, світ розгортається від тієї точки, де ми стоїмо, на жорствяному узбіччі траси, тільки він і я, і я кажу йому, що взагалі не збираюся зустріти підхожої дівчини.
І він каже: «Не кажи так». Усе ще вдивляючись в горизонт, він каже: «Тобі просто треба себе підбадьорити, трішечки».
Цей чорний маркер, каже ренґлер, його неможливо змити. Неможливо зішкрябати. Щойно вона написала на тобі номер, він залишиться принаймні протягом життя одного цілого шматка мила в твоєму душі.
Знову засуваючи маркер за кліпсу своєї планшетки, вона каже: «Сподіваюся, у вас багато сорочок із довгими рукавами».
Скелі та сонце. Автобуса «Ґрейхаунд» ще нема. Весь мій одяг згорнутий та складений до валізи, і мені варто було заткатися. Перевести розмову на прогноз погоди або на ціни за бушель озимої пшениці. Ми б могли потягти час, розмовляючи про місис Веллтон, яка керує поштою, та про її слизистий коліт. Ще поговорити про те, чим нові трактори «Мессі» кращі за «Джон Дір», трохи помусолити те, яким вологим виявилося МИН) де літо, і ми обидва були б незрівнянно щасливіші в даний момент.
А цей автобус «Ґрейхаунд» усе ще десь за обрієм.
Але щоб ви думали? Я все перепаскудив. За десять хвилин до того, як полишити дім, я сказав батькові, що я «оклагомо»[29].
Розмовляючи з ренґлером, я ковтаю ще одну маленьку піґулку. Піт сповзає по моєму пробору до брів, по скронях до щік. Піт тремтить, звисаючи з мочок моїх вух. Краплі падають, залишаючи темні бризки довкола моїх ніг. Шкіра на шиї така гаряча, аж пече.
Ренґлер каже: «Облиште ці піґулки». Вона каже: «Ви маєте не надто здоровий вигляд».
Я заперечую їй, що почуваюся нормально.