Дров уже не залишилось. Юлія збирає тріски, шматки вугілля і час від часу кладе до грубки книжки. Ті, які не викликають у неї жодних почуттів. Цього разу вона палить Фіхте. Хто буде наступний? Ось товстий Спіноза — «Етика». Ага, це той, що шліфував лінзи, аби заробити собі на життя. Бідолашний Спіноза! Ні, хай наступним буде Декарт. Дівчинка завмирає, прислухаючись до того, як озветься у ній Декарт. Ага, cogito ergo sum. Дякую, що нагадали, месьє Декарт. Звісно, я не спалю вашу книгу.
Розчервоніла від жару спаленого Фіхте, Юлія підходить до дідуся. Той лежить з заплющеними очима, спить. Добре, що спить, — тішиться Юлія. Є люди, яким щастить померти уві сні. Напевно, вони навіть не здогадуються, що вже померли. Вона обережно поправляє ковдру, і її рухи повторюють рухи матері, бабусі, прабабусі…
Вода в каструлі починає закипати. Чого-чого, але води в неї вистачає: напитися, вмитися, обтерти лице дідусеві. Але води не вистачить, щоб загасити пожежу в її серці. Ні, не треба про це думати. Юлія кидає кілька квіток сухої ромашки й жменьку липового цвіту. З тієї липи, що росла (і чи росте ще?) у їхньому дворі. Коли дідусь прокинеться, вона змочить йому уста цим відваром. А для неї є ще сухар. Все одно, у сні вона не хотітиме їсти.
Не вона перша почала палити книги, щоб зігрітися. Замерзаючи в блокадному Ленінграді, дівчинка Оля теж палила книги з родинної бібліотеки і, можливо, так само вагалась, яку палити вже, а яку зберегти, якщо раптом закінчиться війна і книги будуть читати знову. Російські солдати палили багаття з книг, що зберігались в бібліотеці Альбертини. Вони мерзли в снігах ворожого міста. Їхній вогонь був почасти й вогнем ненависті, бо вони не вміли читати ні латиною, ні німецькою. Шафи, столи, парти давали більше тепла, але дивитись, як корчаться в полум’ї сторінки з готичним шрифтом приємніше. Вони не розрізняли, як оці дві дівчинки з професорських родин, де Платон, де Ларошфуко, і де Гельдерлін, бідолахи палили книги, аби не померти сьогодні замість завтра. Якщо дівчатка виживуть, назви спалених книг й імена авторів викликатимуть у них завше неприємні спогади й докори сумління.
Юлія відсувається від грубки, щоб тепло йшло на дідуся. Наливає собі відвару в порцелянове горнятко й вмочає сухарик. Пити їй хочеться, а їсти — ні. Її шлунок зробився такий маленький, як у миші чи горобеняти. Це — добре, тільки вона надто швидко втомлюється й руки тремтять. І ноги попухли, добре, що черевики великі.
Приємне тепло розливається по всьому тілу. Вона всміхається:
— Я вийду через двері, — каже вона сама до себе. — Я знайду тітку Агнесу й розповім їй те, що захочу.
Бо вона не уявляє, як можна розповісти про те, що зробили з її мамою. Як можна розповісти, як вони вели через усе місто хворого дідуся, що тихо плакав, і по дорозі бачили повно сплячих людей.
— Ти хотіла сказати «мертвих», Юльхен? — спитає тітка.
Вона похитає головою і відповість:
— Ні, сплячих. Смерть — це сон. І життя — це сон, тітонько. Я це знаю. Колись вони прокинуться усі. Мені просто так легше думати.
— Чому?
— Бо сон — це не насправді.
Коли отак просидиш півроку в підвалі, починаєш думати по-іншому. Юльхен допиває все, що залишилось в горнятку, витирає з чола піт, потім підходить до дідуся. Його дух блукає світами, але він ще повернеться. Юлія гладить рукою ковдру, і хрипкий подих завмирає. Їй хочеться спати.
Вона позіхає, вкладається на брудному матраці, загортається в купу лахміття. Заплющує очі й проганяє від себе всі спогади, як добрі, так погані, бо від того її серце може луснути. Одну руку вона кладе під щоку, іншою перебирає в себе на шиї перлове намисто. У неї є ще ключ. Вона, звісно, розуміє, що колись доведеться все згадати, але не тепер, не тепер…
Старий, чия душа висить на ниточці, а дух блукає світами, зустрічає свою дочку Марту.
— Ще трохи, тату, потерпи.