Мундир, який уже не служить і висить у сутіні шафи, ординарець, що помер не на війні, у даній ситуації нагадують про безпорадність у новому житті, за лаштунками якого все ще ллється кров. І ти мусиш поводитися як цивільний, бо мундир і ординарець, властиво, вже не існують, а не як офіцер з його кодексом честі.
І тут знову треба нагадати про долю. Що ж, я сьогодні це зроблю, і навіть знаю, чиїми вустами.
14.01.2010
Мандрую від одного тексту до іншого — ніби перестрибую з крижини на крижину, ненароком торкаючись ріки часу — ось прикмета цієї зими, дивовижно тихої й байдужої до всього. Події відбуваються всередині м’якого кокона, й не відомо, що виповзе звідти — метелик чи потвора. Тільки в очах тих, хто страждав, можна знайти співчуття, але чистий погляд за мить скаламутніє, відчувши наближення суєти. Я намагаюсь розвинути думки людей з минулого, і вся стилістика розпадається, а з нею зникає мелодія фрази. Ці люди, скуті кригою правил та умовностей, ніколи не піддадуться на провокації сюжету. Приховані неврози підірвуть Кенігсберг набагато раніше, ніж це записано в історичних хроніках.
16.01.2010
Мабуть, легше писати стилізацію під XIX століття, аніж писати від себе, але я обрала другий шлях. Мене не дуже обходять історичні деталі. Важливий хід думок людей з минулого, а ще більше — зерна майбутнього в їхній свідомості. Не варто вірити літературі того часу, вона надто критично ставилась до дійсності, їй часто бракувало понадчасової мудрості. Найцікавіші думки були в головах людей, але щойно вони починали викладати їх на папір, усе підганялося під загальну опінію. Вловити ті справжні думки можна не в листах, не в щоденниках, а в атмосфері, в якій вони витали. У моєму випадку їх можна відшукати в текстах Гофмана. Ці думки дикі й вільні, й дуже природні. Вони породжуються бажанням бути щасливим і відшукати спокій. Треба знати, в чому полягає щастя кожного з моїх персонажів, аби відчути дух Кенігсберга.
17.01.2010
Зупинені годинники на площах чи храмах — явище, звичне для нашого часу. Колись у Кенігсберзі був особливий годинник. Об 11-й годині з’являлись музиканти й грали музику. Живі музиканти грали живу музику. Але ратуші немає і нема чим приваблювати туристів, хіба що надто відреставрованим собором і могилою Канта. А колись Кенігсберг дуже шанував час. Кант навчив його шанувати час. П’ята година по обіді — час прогулянки Канта, одинадцята година — це час Кенігсберга, а решта — час Калінінграду.
19.01.2010
Із усіх безмежних можливостей, що дано природою, ми змогли розвинути в собі лише безмежне терпіння і зробити його найвищою цнотою. Терпіти біль, розлуку, вбогість, приниження допомагає надія, що колись це буде оцінено Найвищим судом. Але Найвищий суд — це ми, і ми, звісно, не забаримось видати собі наприкінці нагороду: інше життя, в якому буде трохи менше терпіння. Натомість гріхи чи якісь переступи мають більше варіантів покарання: забути, перетворити їх на чесноти, покаятись. Зло — множинне, і тому здається, що його більше. Терпіння — це вада, що заважає змінити світ. Єдина чеснота, на чому ще наполягав Кант, це усвідомленя усього того, що ми зробили, робимо чи будемо робити. А також те, що роблять інші. І уява тут — один з наймогутніших інструментів, що відкриває шлях до співпереживання та співчуття. А відтак змінює світ.
20.01.2010
Сьогодні спало на думку, що я пишу цей роман наче йду підземеллям і що та сюжетна лінія, де я описую кенігсберзькі підземелля, водночас відтворює процес написання. Спершу радість від того, що, нарешті, вирушила, потім варіанти вибору, брак орієнтирів, пил, порожнеча, загроза не повернутися звідти й навічно залишитись у темряві, сни під час короткого відпочинку, врешті — шалене бажання доповзти до кінця. Усе вказує на те, що це не реальні підземелля, як і не реальне місто угорі. Сон може виявитися дійсністю, а дійсність сном будь-якої миті. Але важливо довести реальність людини, реальність свідомості. Те, чого так прагнув Кант.
22.01.2010
Реальність іноді набуває фантастичних ознак, що є доказом того, що ми здатні вмістити у собі цілий світ, тобто наша свідомість. Не людина в світі, а світу людині. Стосовно мого роману, то він разом зі мною переживає цю метаморфозу. Від давно засвоєної думки, що передовсім треба пізнати самого себе, а цей процес далеко не лінійний і не простий, до думки, що наша свідомість і є тим всесвітом, який ми хочемо пізнати. Як завжди, я не писатиму про це, звісно, ні, але я писатиму з цією думкою. Не важливо, чи хтось відшукає слід. Не важливо, чи комусь сподобається роман, де сюжет будується лише на враженнях і почуттях. Контраст між порожньою всередині землею і землею, засипаною трупами й руїнами, нашпигованою мінами. Контраст між миром і війною. Це і є та фантастична реальність, яка чітко розмежовує одні явища від інших, як це робить наша свідомість, яка не терпить хаосу.