— Буде він і в наморднику, буде й на ланцюзі, тільки допоможіть мені.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— Чудово! Але я зажадаю сліпої покори без усяких «навіщо» і «чому».
— Як вам буде завгодно.
— Якщо ви погоджуєтеся на це, тоді ми розв’яжемо наше завдання. Поза будь-яким сумнівом…
Холмс затнувся на півслові й спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — застигле, немов обличчя класичної статуї. Воно було втіленням тривоги й напруження.
— Що сталося? — в один голос гукнули ми з сером Генрі.
Холмс перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається придушити своє хвилювання. Його обличчя не виказувало нічого, але очі світилися торжеством.
— Даруйте мені, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що в живописі я нічого не петраю, але це в ньому говорить почуття суперництва, адже в нас різні погляди на твори мистецтва. А портрети справді чудові.
— Радий чути, — сказав сер Генрі, з подивом дивлячись на мого друга. — Я в картинах мало тямлю. От кінь або бичок — інша річ. Але хто б міг подумати, що у вас є час цікавитися мистецтвом!
— Не хвилюйтеся, гарну річ я помічу завжди. Закладаюся, що он та дама в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А товстий джентльмен у перуці, безумовно, написаний Рейнольдсом. Це, ймовірно, фамільні портрети?
— Так, усі до одного.
— І ви знаєте їх на імена?
— Беррімор довго муштрував мене з цього предмета, і я, здається, можу відповісти свій урок без запинки.
— Хто цей джентльмен із підзорною трубою?
— Це контр-адмірал Баскервіль, який служив у Вест-Індії. А он той, у синьому сюртуку і з сувоєм у руках, — сер Вільям Баскервіль, голова комісії Палати громад за часів Пітта. [16]
— А цей чоловік навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживами?
— О! З ним ви маєте познайомитися. Це і є винуватець усіх бід — лиходій Гуго, який започаткував легенду про собаку Баскервілів. Його, мабуть, ми нескоро забудемо.
Я дивився на портрет з інтересом і деяким здивуванням.
— Боже мій! — сказав Холмс. — Та на вигляд він такий спокійний, тихенький. Щоправда, в очах є щось бісівське. Але я уявляв собі Гуго таким дужим молодцем із розбійницькою фізіономією.
— Портрет справжній, безсумнівно. Позаду на полотні написано його ім’я й дату — тисяча шістсот сорок сьомий рік.
Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет розпусника Гуго немов прикував його до себе, і за вечерею він майже не зводив із нього очей. Однак хід думок мого друга став мені зрозумілий тільки тоді, коли сер Генрі пішов до себе. Холмс прихопив свічку зі свого нічного столика і, повернувшись разом зі мною до бенкетної зали, освітив потемнілий від часу портрет.
— Ви нічого особливого не помічаєте?
Я довго роздивлявся крислатий капелюх із плюмажем, білий мереживний комір і довгі пасма, що обрамлювали суворе вузьке обличчя. Цьому обличчю ніхто не дорікнув би ні в брутальності рис, ані в жорстокості виразу, але в стиснутих тонких губах, у холодному, непохитному погляді було щось черстве, манірне, нещадне.
— Він ні на кого вам не здається схожим?
— У нижній частині обличчя є щось спільне з сером Генрі.
— Так, мабуть, трохи є. Але почекайте хвилинку!
Він став на стільця і, тримаючи свічку в лівій руці, прикрив зігнутою правою рукою крислатий капелюх і довгі локони.
— Сили небесні! — вигукнув я від здивування.
З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.
— Отож-бо! Роздивились? Мої очі звикли відокремлювати саме обличчя від його обрамлення. Уміння зазирати за маскування — основна якість детектива.
— Приголомшливо! Начебто його портрет!
— Так, цікавий приклад повернення до минулого у фізичному і в духовному сенсі. Коли почнеш вивчати фамільні портрети то, мабуть, увіруєш у переселення душ. Він теж Баскервіль, це очевидно.
— І хоче стати спадкоємцем.
— Безумовно. Цей портрет, який випадково потрапив мені на очі, допоміг нам заповнити один із найскладніших пробілів. Тепер ми його впіймали, Ватсоне, тепер ми його впіймали! І присягаюсь вам, завтра до ночі він битиметься в наших тенетах, як б’ються його метелики під сачком. Шпилька, корок, бирочка — і колекція на Бейкер-Стріт поповниться ще одним екземпляром.
Холмс голосно розреготався і відійшов від портрета. У тих виняткових обставинах, коли мені доводилося чути його сміх, я знав, що це завжди передвіщає якомусь лиходієві велике горе.
Одягаючись наступного ранку, я визирнув у вікно й побачив Холмса, який, виявляється, прокинувся раніше і встиг уже десь побувати.
— Так, день у нас буде непростий, — сказав він, радісно потираючи руки в передчутті всіх цих турбот. — Незабаром почнемо діяти. Тенета вже розставлено. А до вечора буде видно, заплуталася в них ця велика зубаста щука або вже вислизнула на волю.
— Ви встигли побувати на болотах?
— Я дійшов до Ґрімпена й дав звідти телеграму в Прінстаун про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас не турбуватимуть з приводу цієї справи. Крім того, я зв’язався з моїм вірним Картрайтом, який від тривоги за мене, цілком імовірно, помер би на порозі печери, як собака на могилі свого хазяїна.
— То з чого ми сьогодні розпочнемо?
— Насамперед побачимо сера Генрі. А ось і він сам!
— Доброго ранку, Холмсе! — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, який обговорює з начальником штабу план майбутнього бою.
— Так воно і є. Ватсон з’явився по вказівки.
— Я теж.
— Чудово. Якщо не помиляюся, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?
— Сподіваюся, ви також підете? Вони — люди гостинні й будуть дуже раді вам.
— На жаль, ми з Ватсоном повинні поїхати до Лондона.
— До Лондона?
— Так. За обставин, які склалися, нам краще бути там.
Обличчя в баронета витягнулося:
— А я думав, що ви не залишите мене до кінця! Відверто кажучи, в Баскервіль-Холі не так уже й затишно самому.
— Друже мій, ви маєте беззаперечно коритися мені й робити все, чого я від вас зажадаю. Скажіть своїм друзям, що ми прийшли б залюбки, але нагальні справи чекають нас у Лондоні. Втім, незабаром ми повернемося в Девоншир. Ви не забудете передати їм це?
— Якщо ви наполягаєте.
— Запевняю вас, іншого виходу немає.
За тим, як баронет насупився у відповідь на ці слова, я зрозумів, що він образився і вважає наш від’їзд дезертирством.
— Коли ви думаєте виїхати? — холодно запитав він.
— Одразу ж після сніданку. Ми доїдемо на конях до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам свої речі як заставу, тому чекайте його назад. Ватсоне, напишіть записочку Степлтону, вибачтеся, що не можете в них бути.
— Мені теж закортіло виїхати до Лондона, — сказав баронет. — Чому я маю сидіти тут сам-один?
— Тому, що вам не можна залишати свій пост. Тому, що ви дали слово слухатися мене в усьому, а тепер я вам кажу: залишайтеся тут.
— Гаразд, залишуся.
— Ще одне прохання. Поїдьте в Мерріпіт-Хаус на конях. Відішліть екіпаж назад і скажіть Степлтонам, що додому підете пішки.
— Пішки, через болота?
— Так.
— Але ж ви самі стільки разів утримували мене від цього!
— А тепер можете йти спокійно. Я наполягаю на цьому тільки тому, що впевнений у вашій мужності.
— Гаразд, я так і зроблю.
— І якщо вам хоч трохи дороге ваше життя, не звертайте зі стежки, що веде від Мерріпіт-Хаус до Ґрімпенської дороги, тим паче, що це найближчий шлях до Баскервіль-Холу.
— Усе буде виконано в точності.
— От і добре. А ми постараємося виїхати одразу після сніданку, щоб потрапити до Лондона удень.
Мене дуже здивувала така програма дій, хоча я пам’ятав, як напередодні ввечері Холмс попереджав Степлтона про свій від’їзд. Але хто б міг подумати, що йому спаде на думку їхати разом зі мною, так ще в такий час, який він сам вважав критичним! Втім, мені нічого не залишалося, як тільки беззаперечно коритися моєму другові, і незабаром ми попрощалися з засмученим баронетом, а за дві години, відіславши кабріолет додому, вийшли на станційну платформу в Кумбі-Тресі. Там на нас чекав невисокий хлопчик.
16
Пітт Вільям-Старший (1708–1778) — англійський державний діяч; з 1766 по 1768 рік — прем’єр-міністр.