У конфлікті «король — народ» В. Гюго беззастережно стає на бік останнього. Щоправда письменник не показує виступів народу проти феодальних вельмож. Та й поняття народу він обмежує зображенням мешканців Двору чудес або «королівства Арго», — найбіднішого і найбезправнішого міського населення. Однак у романі досить чітко виучить переконання автора в тому, що саме народ є головним творцем історії, всіх матеріальних і культурних цінностей. Надзвичайно показовою в цьому плані стає розмова Людовіка XI з ремісником із міста Гента Жаком Копенолем, який пророче попереджує короля, що народ з часом все одно здобуде перемогу, стане тією силою, яка зруйнує королівську владу разом в її оплотом — Бастілією. Мабуть, Копеноль висловив думку самого В. Гюго, котрий вважав народні маси вирішальною силою в боротьбі з монархічним ладом. Сам Копеноль, представник нідерландської буржуазії, змальований письменником як виходець з народу. Не випадково його перемога після сутички з кардиналом Бурбонським викликає захоплення серед натовпу парижан, котрі вітають його як близьку людину. В. Гюго розглядав третій стан як силу, що вже в ті часи боротьби короля з феодалами ставала найбільш революційною, хоч і не розрізняв у ньому буржуазію і народні маси.
Симпатії письменника до народу найбільш відчутні в чудових сценах, де головними дійовими особами стають вихідці з низів. Ці найчастіше епізодичні персонажі подані автором надзвичайно колоритно і правдиво. З доброзичливою усмішкою розповідає він про дотепні жарти школярів Жеана Фролло, Робера Пуспена, змальовує веселощі під час свята блазнів. Народ у зображенні В. Гюго постає безкорисливим, щирим у своїх почуттях приязні чи ненависті, готовим боротися проти насильства й несправедливості. Так, безправним, брутальним і часто жорстоким злидарям Двору чудес Есмеральда уявлялася сонячним променем, що осявав їхнє жалюгідне існування і щедро обдаровував короткочасною радістю. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла, яких їм так не вистачало. Вони радо виконували всі її бажання, вважали своєю володаркою і водночас піклувались як про доньку, ставилися до неї з глибокою шанобливістю й любов’ю. Всі ті знедолені намагалися оберегти дівчину від навколишнього бруду й жорстокості. Тому, коли надійшла звістка, що Есмеральді загрожує небезпека, всі вони повстали й пішли на штурм неприступного Собору, аби врятувати її.
У «Соборі Паризької богоматері», як і в драмах, нові тенденції Гюго-романтика виявилися з особливою чіткістю. Власне, цей твір практично ілюстрував усі теоретичні положення романтизму. І якщо В. Гюго, виступаючи проти класицизму з його суворою регламентацією, що мертвими путами зв'язувала, творчі задуми поета чи драматурга, писав: «Ударимо молотом по теоріях, поетиках і системах… Немає ні правил, ні зразків; вірніше, немає інших правил, крім загальних законів природи, що панують над усім мистецтвом», — то ці слова повною мірою відбивають його ставлення і до жанру романа.
Романтична спрямованість «Собору» знайшла свій вияв і в незвичайному сюжеті, і в виборі героїв, у численних гіперболах, барвистому змалюванні епохи тощо. Головні герої роману — чарівна і ніжна Есмеральда, охоплений пристрастю архідиякон Клод Фролло, потворний дзвонар Собору Квазімодо — здаються нетиповими. До того ж ці персонажі діють у виняткових обставинах. Змальовуючи їхні образи, письменник, як правило, вдається до прийому контрасту чи перебільшення. У нього добро завжди протистоїть злу, огидне — прекрасному, мізерність — величі. Цей метод стане властивим для всієї дальшої творчості В. Гюго.
Одним з найкращих у творі став образ Квазімодо. З жахом дивлячись на нього, люди ще змалку називали його «мерзенним страховиськом», «напівмавпою», «малою потворою». Горбатий, глухий і кульгавий, Квазімодо схожий на одне з кам’яних страхіть, які оздоблюють Собор; він наче й сам став часткою Собору. Але і в такій істоті, вважав В. Гюго, можуть жити чисті й сильні почуття. Більше ніж себе, ніж Собор із його дзвонами, він любив свого господаря Клода Фролло, котрий урятував його й виховав. Та справжнім носієм високих моральних якостей Квазімодо стає тоді, коли закохується в юну Есмеральду. Облагороджений коханням Квазімодо робить усе можливе, щоб урятувати Есмеральду. Те саме почуття перетворює його і на месника. Зрозумівши, хто був дійсним винуватцем загибелі дівчини, він розправляється з Клодом Фролло. Смерть Есмеральди стає і його власного смертю.
Отже, незважаючи на огидну зовнішність, Квазімодо надзвичайно близький духовним пориванням народу, у цьому персонажі мовби зосередилася його могутня внутрішня сила, переконаність у правоті своїх дій. Він показовий серед персонажів цього твору В. Гюго, зовнішність яких дуже відмінна від їхнього внутрішнього світу.