Він підійшов до вікна. Та звідти було видно лише складну систему колій, де поїзди збирали докупи, вагони від’єднували від одного поїзда й чіпляли до іншого. Він відступив від вікна. На дверях до сусіднього вагона висіла табличка: «Poussez»[3]. Маєрс ударив кулаком по знаку, і двері відчинилися. Маєрс знову опинився у вагоні другого класу. Він пройшов повз ряд купе, наповнених людьми, люди вмощувалися на місця, готуючись до тривалої поїздки. Йому потрібно було в когось дізнатися, куди прямує цей потяг. Купуючи квиток, він здогадувався, що поїзд після Страсбурга йде у Париж. Але йому було би соромно встромити голову в якесь купе і запитати: «Парі? — чи як вони там говорять, — ніби він не знає, чи прибули вони в пункт призначення.
Щось брязнуло, і потяг смикнувся назад. Тепер знову було видно станцію, і Маєрс знову подумав про свого сина. Можливо, він стояв там, захеканий — так біг до станції, і не розумів, де ж його батько. Маєрс похитав головою.
Вагон заскрипів і застогнав під ним, потім щось зачепилося і гучно стало на місце. Маєрс глянув на лабіринт колій і зрозумів, що поїзд знову почав рухатися. Він розвернувся і побіг назад у кінець коридора, де перейшов у свій вагон, у якому їхав усю дорогу. Він пройшов коридором до свого купе. Але юнака з газетою не було. І Маєрсової валізи теж. І взагалі, це було не його купе. Він із жахом усвідомив, що його вагон, очевидно, відчепили, поки він виходив, і приєднали до поїзда ще один вагон другого класу.
У купе, перед яким він стояв, було повно маленьких темношкірих чоловіків, розмовляли вони швидко, і такої мови Маєрс ніколи не чув. Один із них махнув Маєрсові, щоби заходив усередину. Маєрс увійшов у купе, чоловіки посунулися. Атмосфера в них була товариська. Чоловік, який запрошував Маєрса, засміявся і поплескав по сусідньому сидінню. Маєрс сів спиною до напряму руху поїзда. Будиночки за вікном пролітали все швидше і швидше. На мить Маєрсу здалося, що пейзаж утікає від нього. Кудись він їхав — у цьому жодних сумнівів. І якщо напрямок неправильний, він рано чи пізно про це дізнається.
Він відхилився на спинку й заплющив очі. Чоловіки розмовляли, сміялися. Голоси долинали до нього начебто здалеку. Незабаром вони злилися з рухом поїзда, і Маєрс відчув, як його кудись відносить і потроху затягує в сон.
Маленька радість
У суботу після обіду вона заїхала у пекарню в торговому центрі. Проглянувши каталог із фотографіями тортів, приклеєними на скотч до картонних сторінок, вона замовила шоколадний — улюблений торт свого малого. Той, який вона обрала, був з одного боку прикрашений космічним кораблем і стартовим майданчиком, зверху посипаний білими зірками, а з іншого — планетою з червоної глазурі. Зеленим кремом під планетою мало бути написане ім’я «Скотті». Пекар — уже немолодий дядько з товстою шиєю — промовчав, коли жінка сказала, що Скотті виповниться вісім. Він був у білому фартусі, схожому на блузку, з лямками, обмотаними по боках через спину й зав’язаними на пузі. Він постійно витирав руки об фартух, вислуховуючи жінку. Дивився на фотографії, що лежали на столі, й не перебивав. Не підганяв її. Він щойно прийшов на роботу і просидить тут іще цілу ніч за випічкою — поспішати нікуди.
Вона продиктувала пекарю своє ім’я, Енн Вайс, і номер телефону. Торт мав бути готовим у понеділок вранці, прямо з печі, якраз до вечірки, запланованої у другій половині дня. Пекар був не дуже привітним. Жодних люб’язностей у їхній розмові — все коротко і ясно, нічого зайвого. Вона почувалася некомфортно, і їй це не подобалося. Поки він схилився над прилавком із олівцем, вона розглядала його грубе обличчя й думала, чи робив він колись у житті щось інше, крім цієї роботи. Вона у свої тридцять три роки вже народила, і їй здавалося, що всі, особливо люди його віку, — а він за віком міг би бути їй за батька, — повинні мати дітей, у яких колись теж був цей чудовий період тортів і днів народження. Принаймні це у них мало бути спільним, подумала вона. Але пекар був із нею різким — не грубим, а просто різким. Вона вже не сподівалася з ним подружитися. Вона зазирнула в кімнату за прилавком: там стояв довгий важкий дерев’яний стіл з алюмінієвими формами для пирогів, складеними скраю, а біля стола — металевий контейнер із деками. І величезна піч. По радіо звучало кантрі. Дописавши бланк замовлення, пекар закрив папку. Глянув на неї і сказав: