Так вони посувалися вперед у непорушній мовчанці. Тільки деколи Гейворд звертався із словом утіхи до жінок та Девід побожними вигуками виявляв свій жаль, що мало б означати його покору долі. Шлях їхній лежав на південь, у майже зовсім протилежний бік, аніж до форту Вільям-Генрі. Незважаючи на те, що Магуа видимо дотримувався своєї первісної ухвали, Гейворд не міг повірити, щоб його спокусливу приманку так легко забулося. Та й надто добре знав Данкен звивистість індіанських стежок, отож і не думав, що обраний напрямок провадить просто до мети, — тим більше, коли треба ошукати когось. Вони втомно покривали милю по милі в безмежному цьому лісі, і ніщо не показувало на кінець подорожі. Гейворд спостерігав за сонцем, що його простопадне проміння сіялося крізь гілля дерев, і все сподівався, що Магуа зверне в бік, сприятливіший для бранців. Часом йому видавалося, що обережний індіянин, аби оминути Монкалмове військо, прямує до відомого прикордонного селища, де звичайно мешкає і де володіє великими маєтностями один знаменитий королівський офіцер, дуже прихильний до шести племен. Якби їх передано в руки серу Вільяму Джонсонові[17], це було б куди краще, аніж опинитись у глушині Канади. Але задля цього треба було б лісом подолати багато миль виснажливої дороги, кожен крок якої все більше віддаляв би його від терену військових дій, а отже й від місця, в йому належало бути не тільки з честі, але й з обов'язку.
Кора єдина з бранців пам'ятала про розцінкове напучення і при кожній нагоді простягала руку, щоб надламувати галузки дерев, повз які проїздила. Але через пильність індіян завдання це було важке й небезпечне. Часто вона відмовлялася від такого свого наміру, завваживши їхні гострі погляди, і мусила вдавати, ніби це під впливом чисто жіночого переляку хапалася за гілля. Один тільки раз Корі пощастило вломити гіллячку з розлогого дерева сумах, і ту ж мить їй стрілило в голову загубити рукавичку. Цей знак для тих, що, може, йтимуть за їхнім слідом, помітив один з індіян. Він підняв рукавичку, віддав її дівчині, а сам поломив решту галузок на дереві — так, щоб це виглядало, наче тут товклась якась тварина. Тоді поклав руку на томагавк і так промовисто зиркнув на Кору, що вона вирішила більше не пробувати полишати знаки дорогою.
Ніякої надії не було й на те, що допомога надійде кінським слідом, бо ж коней мали в обох індіянських загонах.
Гейворд, може, й спромігся б на протест, коли б помітив бодай якусь заохоту в понурій стриманості Магуа. Але індіянин увесь цей час, ідучи перший, лише зрідка оглядався назад і жодного разу ані озвався. Маючи тільки сонце собі за провідника або керуючись прикметами, що лишень тубільцеві зрозумілі, він простував попри нескінченні стовбури сосен, часом минаючи родючі видолинки, переходячи через потоки й струмки та хвилясті пагорби з інстинктивною непомильністю і майже не звертаючи з прямої лінії, як-от птах летить. Ніколи, здавалося, він не вагався. Чи стежка була ледь помітна, чи вона й зовсім зникала, а чи вторована слалася перед ним — це ніяк не відбивалось на розміреності й певності його ходи. Втома немовби теж була безвладна над ним. За кожним разом, як здорожені бранці підводили очі від пригнилого листя, по якому йшли, бачили вони попереду його темну постать поміж дерев — голова нерухома, нахилена вперед, а на тімені легке перо, що поколихується від його власної ходи.
Але все це безупинне подорожування мало свою мету. Перетявши виярок, по дну якого звивався потічок, Магуа раптом почав вибиратися на пагорб, такий крутий, що сестрам довелося спішитись, аби й собі туди видертися. Добувшись на верхів'я, вони побачили, що це рівна місцина, де-не-де вкрита деревами. Під одним із цих дерев зараз же розташувався Магуа, немов шукаючи тут спочинку, якого так потребували всі подорожани.
РОЗДІЛ XI
Хай згине рід мій,
Як я йому пробачу!
Індіянин обрав задля відпочинку один із тих стрімких пірамідальних пагорбів, що дуже схожі на витвір рук людських і часто трапляються в долинах Америки. Цей високий і крутий пагорб з одного боку був трохи не зовсім прямоспадний, а вершина його, як звичайно, була гладка. Для привалу він надавався лише тим, що висота його й обриси полегшували оборону, а напад зненацька майже унеможливлювали. Але Гейворд, що вже більше не сподівався на порятунок по такім довгім часі й на такій відстані від англійського війська, байдуже споглядав усі ці особливості пагорба, думаючи тільки про те, щоб якось утішити та полегшити долю своїх товаришок. Нарагансети поскубували молоді галузки дерев та кущів, що скупо росли на вершині пагорба, а бранці тим часом розклалися з рештками свого харчу в тіні крислатого бука, що його гілля утворювало наче величезне напинало.
17
Вільям Джонсон (1715–1774) — англійський генерал, колоніст і адміністратор у Північній Америці.