— Зате це хоч мирна, сподіваюсь, могила для вояка… То ви, отже, довго служили на цьому прикордонні?
— Я? — перепитав розвідник, з вояцькою гордістю випростовуючи свою високу постать. — Ці гори небагато чули рушничних пострілів не від моєї рушниці, а поміж Горікеном і річкою ледве чи знайдеться хоч одна квадратова миля, на якій мій «оленебій» не повалив би живої істоти, — чи то ворога, чи дикого звіра. Тс-с! Он нібито щось проходить над берегом ставка!
— Невже в цьому похмурому лісі знайшовся ще хтось, як і ми, безпритульний?
— Цей хтось, може, не дуже дбає за дах над головою чи притулок, а нічна роса не зволожить тіла, що цілі дні у воді, — відказав розвідник, конвульсійно стиснувши плече Гейвордові. Сила того стиску недвозначно посвідчила, що хоч який розвідник хоробрий, він не вільний від забобонного ляку.
— На бога! Це людська постать, і вона надходить! До зброї, друзі, бо ми не знаємо, що це за проява.
— Qui vive?[21] — спитав суворий голос, що в цій безлюдній понурій місцині справді-таки прозвучав як поклик із того світу.
— Qui vive? — озвався той самий голос, і зараз же клацнув спуск, а незнайомець став у погрозливу позу.
— Франція, — відповів французькою мовою Гейворд, виходячи з тіні дерев на берег ставка і зупиняючись за кілька ярдів від вартового.
— Звідки й куди ви такої ранньої години? — спитав гренадер, вимовою даючи знати, що він родом із самої Франції.
— Я повертаюся з розвідки і йду спати.
— Ви королівський офіцер?
— Звісно, друже. Чи я тобі видався англійським колоністом? Я стрілецький капітан. — Гейворд зорієнтувався, що вояк був саме із стрільців. — Зі мною дочки коменданта фортеці. Ага, ти вже чув про це. Я взяв їх у полон біля другого форту й веду до генерала.
— Слово честі, пані, мені вас дуже шкода, але таке військове щастя! — мовив молодий солдат, галантно віддаючи честь. — Ви побачите, що наш генерал шляхетна людина і вельми ґречний з дамами.
— Як звичайно військові, — відказала по-французькому ж Кора, нітрохи не збентежившись. — До побачення, друже, бажаю вам приємніших обов'язків, аніж ці вояцькі.
Солдат чемним уклоном подякував за добрі побажання, Гейворд ще додав: «Добраніч, мій друже!», і подорожани спокійно рушили вперед. А вартовий далі собі став походжати над берегом завмерлого ставка, у думці навіть не покладаючи, що ворог може бути аж такий зухвалий. Він стиха почав наспівувати слова, що сплили йому в пам'яті, коли побачив жінок, — чи то, може, їх йому підказали спогади про далеку й прекрасну вітчизну:
— Добре, що ви зрозуміли цього негідника, — прошепотів розвідник, коли вони відійшли досить далеко, і знов опустив рушницю. — Я одразу збагнув, що він із тих невгомонних французів. Його щастя, що заговорив з нами по-дружньому, а то б і йому знайшлося місце в ставку серед земляків.
Мову розвідникові перебив протяглий і важкий стогін з-над берега, немов і направду духи загиблих блукали досі побіля своєї водяної могили.
— Він був таки з плоті й крові, — зауважив розвідник. — Жоден дух не здолав би так вправно владати зброєю!
— Що з плоті — це так, але чи бідолаха ще на цім світі — то річ непевна, — мовив Гейворд, озирнувшись і не побачивши Чингачгука поруч. Почувся ще один стогін, слабший від попереднього, а далі щось тяжке глухо плюхнуло у воду, і все знову стихло, так наче береги понурого ставка від самого створення світу не знали проявів життя. Розвідник і молодий офіцер ще стояли в непевності, коли постать індіянина вигулькнула з хащів. Ватаг підійшов ближче, і всі побачили, що одною рукою він приладновує до пояса димучий ще скальп безталанного молодого француза, а другою ховає закривавленого ножа й томагавка. По тому він повернувся на своє місце з виглядом людини, яка вчинила щось варте похвали.
Розвідник поставив рушницю прикладом до землі, обхопив руками її цівку й глибоко задумався. А тоді струсонув смутно головою і пробурмотів:
— Як на білого, це було б жорстоко й нелюдськи, але для індіянина воно звичне й природне, — цього, я думаю, ніхто не заперечить. Хоча я волів би, щоб то був клятий мінг, а не веселий хлопець із старого краю!
— Досить про це, — мовив Гейворд, побоюючись, щоб нічого не свідомі сестри не здогадались, що саме їх затримало, а від себе відганяючи огиду міркуваннями, подібними до мисливцевих. — Так уже сталося, і нічим тут не зарадиш. Як бачите, ми, напевно, у смузі, де стоять ворожі вартові. Тож у якому напрямку подамось?