Але через зовнішній вигляд кількість отриманих нею стусанів теж перевищувала середнє по країні. Дівчина гидувала польськими задвірками, любов'ю до пускання пилу в очі та низького рівня віри. Їй начхати було на те, що є якісь релігійні свята або там обряди. Вона була молода, багата, їй хотілося радіти життю, ловити момент, а не розмірковувати про всякі дурниці. Навіть рішення працювати в поліції для неї було певним видом проблем. Завдяки посвідченню вона могла паркувати, де хотіла, перевищувати швидкість, коли хотіла, а люди, якщо не дивилися на неї з повагою, просто її боялися. А Бог?
– Не знаю, – зрештою відверто відповіла вона.
– Це добре, що пані нічого не приховує. А… – Држевецька на мить зам'ялася. – А ви патріотка?
Бути патріоткою в країні, яка стільки разів показала їй, наскільки сильно вона інша? Чи директорка бажає її спровокувати? Усміхнулася сама до собе.
– Так, – без жодних вагань підтвердила Потоцька. Завжди в такі моменти вона пам'ятала слова батька. Річ Посполита лише вимагає. Не платить, не винагороджує, а тільки вимагає, і тому ми служимо їй, як пси. Еля пам'ятала і той момент, коли, будучи дитиною, почула ці слова вперше. Тоді вона запитала: "Ну а хоч за вухами іноді чухає?".
– Мені подобається ваша відвертість, – відреагувала Држевецька.
Ці чортові дозатори для цукру та відсутність ложечок. Обидві жінки сипали у паперові стаканчики коричневий цукор із індивідуальних пакетиків, щоб хоч якось контролювати його кількість. Зате смак кави врівноважував усі незручності. Држевецька, напевно, була тут постійним клієнтом. Розрізання шоколадного мафіну виходило в неї дуже вправно.
– Так, ви зовсім дарма визначали, чи з Вісімки я, – кинула літня дама, піднімаючи погляд від блюдця. – Я й сама сказала б вам.
Цим вона настільки здивувала Потоцьку, що поліцейська завмерла з вилочкою в руці. Тільки пані директорка мала справу не зі слабаком.
Передбачаючи подальший хід розмови, вона з усмішкою запитала:
– Ви хочете, щоб я сама вибрала вигляд лояльності?
– Не зрозуміла.
– Ви хочете, щоб я сама обрала: чи я є лояльною стосовно держави як поліцейська, чи стосовно Бога як католичка?
– Ах, ні. – Држевецька зайнялася мафіном. Але за якийсь час додала: – А якщо вам взагалі не треба обирати?
– Тепер уже не розумію я.
– Якщо це одне й те саме. У тому сенсі, що Церква теж служить державі...
– Ха, ха, ха, – повільно промовила Потоцька, оскільки це зовсім не звучало як сміх.
Држевецька відразу відреагувала, весело кажучи:
– Гаразд, це я пересолила. Але ж пані визнає, що без Церкви в Польщі не вижила б "Солідарність", а соціалізм був би вічно живим.
Потоцька кивнула. Вона відчувала, що стає спекотно. Якесь підшкірне напруження постійно наростало. До неї дійшло, що вона має шанс прямо зараз дізнатися про щось зовсім неймовірне. Дівчина кинула погляд на киплячі свіжою зеленню дерева на вбудований в німецьку забудову майданчик комплексу "Сканської". Сюди не долинав хоча б легкий подих вітру, листя було нерухоме, ніби в очікуванні чогось, що тільки мало наступити. Їй здавалося, що треба запам'ятати цей вид. Можливо, незабаром усе це виглядатиме інакше. Не так ідилічно.
– Так чого ж пані від мене чекає?
– Я хочу, щоб пані нам допомогла. Разом зі своїм новим колегою, – почала Држевецька.
– Про це я здогадуюсь Але ж конкретно, в чому справа?
– Вже багато років ми спостерігаємо якусь дуже дивну річ. Певний процес. Вважали, нібито все почалося і скінчилося на початку шести десятих років. Але помиляємося. Це повертається.
– Що? Що повертається, на милість Божу? – спитала збита з пантелику Потоцька.
– Ця справа може вплинути на життя чи смерть тисяч людей. Гірше, вона може бути пов'язаною з таким неправдоподібним хаосом, що можуть навіть завалитися підвалини держави.
Очі поліціянтки робилися все більшими.
– Це не просто окреслити словами. Більш того. Ми не знаємо ні усього, ні того, як ефективно цьому протидіяти. Однак, Костел знаходиться у певному відчаї. Йому не подобається вмішуватися у справи світу цього, він хотів би стояти від них якомога далі. Хаос неможливо прийняти до серця. Так само як і зло. Для того ми і мусимо звернутися до вас.
Држевецька говорила настільки таємниче, що Потоцька до сих пір не розуміла, у чому насправді річ.
– Ми бачимо афери, бруд, корупцію, – продовжувала Држевецька. – Бачимо, що творить поліція, як зникають люди, у в'язницях кінчають самогубством, бачимо зло та муки… Ми називаємо вас "солдатами гріху", і майже ніколи не звертаємося до вас з проханням про співпрацю. На жаль, ви все ж таки є єдиною світською силою, яка, більш чи менш, ефективно боронить світ перед хаосом. І тому, виключно зараз, ми пропонуємо вам співпрацю.