А час покотився стрімко. Що він так ото котиться, не котиться, а біжить, вони потім зрозуміли. Тарас із війська прислав письмо, аж через місяць, уже й тривожитися почали, а він повідомляв, що живий-здоровий, чого й вам жилаю (так і написав, ни по-нашому), довго не писав, бо й їхали довго, через всю Расєю, аж до китайської граници. Ті два слова закреслені були. Али ж Соломійці вельми цікаво було, де ж то братик служить. То вона й так і сяк вертіла, і до гасової лямпи, яка ти- перка в них була, підносила, аж поки на сонци не здогадалася потримати. А тоді пальчиком потерла, нігтиком пошкрябала — воно й проступило. Бо, видно, олівцем закреслювали, а Тарас чорнилом писав. Аж засміялася Соломійка од свеї здогадливосте. Вона хитра. А Тарасик писав, що тут морози великі, тико чудно — ні деревця кругом, степ один, то так мєсность називається.
На братові каракулі дивилася, й відлягало од серця. Далеко од границі, од німця, котрий тепер за Бугом стояв, а отець Андроній покійний казали, що до Бугу од їхнього села верстов зо двадцять. За зиму й весну п’ять письом ще прислав брат. Одпису- вала Соломійка і дєкувала батюшці, котрий тепер у ліпшім світі був, що її грамоти підучив, з Біблії цільні, бувало, сторінки велів переписувати. Бач, згодилося, бо з тої переписі, на яку спершу сердилася, а не послухатися не посміла, і сміялася, було. Типерка думала, що даремно зі школи пуйшла, бо за пару днів після тої оказії з очима і пан Казимеж приходив, питав — у чім справа, а Соломійка крадькома язика йому показала з-за маминої спини. Вперлася — не піду, хоч пан Казимеж казав, що до науки вона здатна, нахил має, шкода таку ученицю втрачати. Соломійка вперлася — не хочу і все, батько й мати не вельми й наполягали, а Соломійка через пару днів зновика виплакалась, та й по всьому.
Весною Василько на шахти завербувався, признався Соломій- ці — чув, звідтам, з тех шахт до армії не беруть. Соломійка не хотіла з братом розлучатися, та все ж шахта була ліпш, ніж армія. А виявилось — не ліпш, бо навесні брат вернувся геть з побитою рукою, добре хоч, казав, що ліва. Балка впала, як креплєніє робели, сказав. Соломійка ті покалічені пальці гладила і дмухала на них, дивилася на брата винувато.
Тої весни йшов Соломійці шістнадцятий рік, вже й на вечорниці ходила, а з вечорниць удвох і проводжали — по праву руку Петрик-Петрусь, а по ліву — Павлик-Павлусь. На другий вечір місцями мінялися. Так тривало й коли війна почалася. Бо що війна — дні три погуркотіло на заході, а більше на півдні, десь коло Любовня, в село німци прийшли у четвер, як два неповних роки тому більшовиків, стрічали їх з к’ятами. А як було не стрічати, коли семеро сімей вже на Сибір вивезли, двоє у Луцькій, а четверо в Ковельській тюрмі, коли вже війна почалася, постріляли. Ну, поставили старостою Семена Бартоха (чогось сам згодився, хоч і не багатий був) та й далі на схід посунули.
— Що тепер буде, Васильку? — спитала Соломійка, як з того збориська верталися.
— А що буде? Воне більшовиків битимуть, а нам Вкраїну тре’ зводити, хату свою вкраїнську.
Вперше у братових очах побачила Соломійка якусь дивну затятість. Наче нагострена коса проти сонця, погляд зблиснув.
Восени сорок другого року в неділю перед Покровою, коли вже бульби покопали, надумали дівчата з їхнього Млинища, кутка загорєнського, на ярмарок вибратися. Отако гуртом, як на вечорницях збиралися. Мона було й батьків попросити, тільки гуртом дівоцьким хотілося. Так і крам вибирати ліпше, і рада- порада поруч. Настя Троцьова батька намовила, щоб поїхав та їхню кумпанію взєв, а ще Герасима Панського (бо в панів колись за їздового чи то кучера служив), тому пообіцяли блєшчину самограю та добру закуску. То на двох возах і вирушили раненько до Любомля, або, як у їхньому селі казали, Любовня ци й просто Міста. Війна війною, то десь там далеко, а раз ярмарок є, та прослухали, що з других міст люде поз’їжджаються, то й мона якій намисто, а якій і спідничину ци кохтину на свєто прикупити. Бо ж багато хто мав родичів у сусідському силі, де на Покрову празник храмовий, а то гостина, що в обновці годиться заявитися до родичів. Ну, а там уже й до Дмитра, коли у них празник, рукою подати.
Соломійка і Руфинка були наймолодшими серед того дівоцького базарникового гурту, али, вважай, і найвродливіши- ми. Віднедавна стали помічати на собі ревниві погляди дівоцькі, бо ж могли відбити жаданих наречених. Ну, щодо Соломійки, то все ясно. Павлусь і Петрусь нікому її не оддадуть. Дорогою ж тепер з Соломійки кпили — хі-хі та ха-ха — кого ж ти вибереш? Як одного, то другий, диви, уб’є, а як другого, то той усеньке життє мучитися буде. Як ото той Степан, бо ж кажуть, і каліцтво собі учварив, що за твею мамою, Соломко, сохнув. «Ну, али ж таки женився», — Соломійка. «Бо то баба Луциха так зчарувала, внучку треба було замуж оддати, а по тій ціла червона кавалерія, кажуть, пройшлася». Соломійка: «Як вам не стидно, тож добре живуть, четверо дітей мають, все, як у людей».