— Отже, вона тобі сподобалася?
— Як ти кажеш, люба мамахен, не те слово. Не те речення і навіть не той абзац. Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, а справжня людина! З двох великих літер — латиницею і кирилицею.
— Ти навіть тут лишаєшся філологом, Генику, — констатувала мати.
І вже тривожно:
— Що ти задумав? Що ти задумав?! Я ж бачу — задумав. Не смій нічого робити. У нього зброя. Ти чув, що ми за квартирантів з цього клятого вермахту відповідаємо головою? Обіцяєш?
— Я ще думаю, чи можна щось зробити, — Геник опустився на стілець. — Твій недовчений філолог шкодує, що він філологічна тютя, яка навіть не має завалящого пістолета.
— Я приготую їм каву, — сказала мати.
А в кімнаті, де сиділи двоє інших, Соломійка думала про те, аби швидше скінчилася ця наруга. Хай будь що буде, аби швидше. Неї не порятує ні ця жінка, ні цей худорлявий молодик з довгими тонкими пальцями і виразними карими очима, мабуть, її син. Проти страшної ворожої сили. що вона може зробити, проста дівчина, котрій всього лише перед Другою Пречистою пішов сімнадцятий рік.
Тим часом Ганс-Йоахім дістав з кишені фотографію, простяг Соломійці.
— Майн тохтер Марлен 1.
Соломійка дивилася на біляву дівчину, що, посміхаючись, мружила очі. Пишне волосся розкинулося по плечах. Здавалося, дівчина на карточці вдивляється в цей світ і втікає од нього.
— Красьївая?
— О, так, — визнала Соломійка.
Ганс-Йоахім подумав, що вони ровесниці. Може, з різницею у рік-два.
Навіщо він показав фотографію Марлен? Адже тепер він не зможе. не зможе.
Думки плуталися в голові. Нехай. Він знайде собі іншу, може, й не таку вродливу, але. Все ж ця дівчина гідна співчуття й благородного жесту переможця. Арійця.
Ганс-Йоахім підвівся. Хміль розбирав його, він став пригадувати російські слова.
— Я отпускайт фройляйн Саломея. Отпускайт фас.
Соломійка не вірила своєму щастю. Звелася на ноги. У цей час
двері відчинилися, і зайшов Геник з тацею в руках, на якій стояли дві чашки з кавою.
— О, єщьо віпьєм кофе, — сказав Ганс-Йоахім й опустився на стілець.
Геник поставив тацю на стіл, випростався і раптом блискавично дістав з кишені молотка і вдарив німця по голові. Той скрикнув, захрипів, дико водячи очима. Геник схопив автомата, який стояв біля стола, і вдарив ним. Ганс-Йоахім впав на стіл.
— Ви вільні, — сказав Геник Соломії.
Дівчину била пропасниця.
— В-він. Він. хотів мене відпустити, — сказала Соломійка.
— Он як?
Вбігла мати Геника і дико закричала, побачивши квартиранта з пробитою головою.
— Що ти наробив, Генику?
— Те, що мав, — на диво спокійно сказав син, і раптом його вирвало. Блював на підлогу, на свої штани й штани німця. Його аж скручувало всього.
Соломійка стояла наче мертва. Здавалося, не б’ється і її серце.
Мати отямилася першою. Закричала і тицьнула рукою:
— Це вона, вона вбила німця. Так і скажемо.
— Мамо.
Геник закашлявся. Весь теж трусився.
— Не змушуй мене зневажати тебе, мамо. Хай вона іде.
— А ми?
— А ми малі були і голі, — сказав Геник. — Ми щось придумаємо. Головне тепер дочекатися вечора. Тоді десь його подінемо. — І до Соломійки: — Тебе з ним хтось бачив?
— Ни знаю. Люди якісь ішли вулицею.
— І ти йди, — сказав Геник. — Може, колись зустрінемося. Як не на цьому, то на тому світі.
— Що ти таке кажеш, Генику? — скрикнула його мати. — Хай хоч поможе кров стерти.
— Ні, вона йде. Іди. Фройляйн Саломея.
Він зайшовся гірким істеричним сміхом.
4
Стараючись не бігти, Соломійка як у тумані дісталася місця, де вранці вирував ярмарок. Там уже було мало людей. Головне, не видно жодного воза і людини із їхніх Загорєн. Спробувала спитати — куди поділися? Ніхто не знав. В якийсь момент Соломійці здалося: на неї дивляться якось не так, насмішкувато чи що?
Чого б то? Нивже щось збрехала Руфина? Тому й поїхали за- горєнци? Соломійка відчула, як у неї запашіли спершу щоки, а потім усеньке тіло. Що могла таке сказати Руфина, котру вона порєтувала?
Десь із-за базару подув холодний вітер. Холодний-холодний, аж льодяний, наче до міста враз, за помахом чиєїсь чарівної, али недоброї руки завітала зима.
«Мині холодно», — хотіла пожалітися Соломійка, та не було кому.
Де ярмаркували, гонив тико вітрисько шматки ни то коричневого, ни то рудого паперу, обривки газет. Ревла корівка, що не хотіла йти за новим хазяїном. Бродила сива розпатлана жінка, щось бурмотіла собі під ніс, руками розмахувала.