Того дня падав дощ, чи він якраз тоді починався. Я підвела погляд від того клаптика, де сиділа на східцях маленького зруйнованого храму, і вгледіла його на протилежному, південному боці озера, південно-східному, якщо казати точно. Чому ж він як із землі виріс у цьому напрямку?
Я вже знала відповідь на це питання.
Бішоп-Лейсі розташовувався на північному сході від Букшоу. Від малфордської брами до нашої під’їзної каштанової алеї дорога з невеликими заворотами більш-менш прямо йшла до селища. Проте Пембертон вигулькнув із південного сходу, із боку Доддінґслі, розміщеного за чотири милі звідси, якщо йти полями. Чому ж, в ім’я Збуйвік-Смердючки,[132] подумала я, він вирішив добутися цим шляхом? Варіантів було обмаль, і я хутко підсумувала їх в уявному записнику.
1. Якщо (як я підозрювала) Пембертон був убивцею Горація Бонепенні, чи міг він, як, кажуть, чинять усі вбивці, повернутися на місце злочину? Він щось забув? Щось на кшталт знаряддя вбивства? І повернувся до Букшоу, бажаючи забрати це?
2. Позаяк минулої ночі він уже був у Букшоу, він знав дорогу полями й хотів, щоб його не постерегли (дивись пункт 1).
Що, коли в п’ятницю, у ніч убивства, Пембертон, переконаний, що Бонепенні тримає при собі «Ольстерських Месників», пішов услід за ним із Бішоп-Лейсі до Букшоу й убив його там?
Але стривай, Флейв, промайнуло в мене в голові. Притримай коней. Не квапся.
Чому Пембертон просто не влаштував засідку на жертву десь за живоплотом, що оперізує майже всі дороги в цій частині Англії?
Відповідь блиснула в моїй голові, немов неонові світельця в цирку Пікаділлі: тому що він хотів, аби в убивстві звинуватили тата!
Для цього Бонепенні треба було вбити в Букшоу!
Звісно ж! Позаяк тато, по суті, відлюдник, не було сумнівів, що він не опиниться далеко від дому. Убивство – принаймні тоді, коли вбивця має намір уникнути правосуддя, – слід планувати заздалегідь і до найменших дрібниць. Очевидно, що філателістичний злочин потрібно повісити на філателіста. Якщо тато навряд чи поткнеться на сцену злочину, то треба сцену злочину перемістити до нього.
Так воно й сталося.
Дарма що я вперше вибудувала ланцюг подій – або, щонайменше, декотрі його ланки – кілька годин тому, лише тепер мені нарешті випало залишитись наодинці із Флавією де Люс і я змогла звести всі деталі докупи.
Флавіє, я пишаюсь тобою! Марі Анн Польз Лавуазьє теж би пишалась тобою.
Поміркуємо далі: Пембертон, звісна річ, ішов назирці за Бонепенні з Доддінґслі, а може, навіть із Ставанґера. Тато бачив їх обох на виставці в Лондоні кілька місяців тому – незаперечний доказ того, що жоден із них не жив безперервно за кордоном.
Вони, мабуть, умовились між собою – шантажувати тата. Точнісінько так само, як вони умовились убити містера Твайнінґа. Однак Пембертон плекав власний задум.
Знаючи, що Бонепенні прямує до Бішоп-Лейсі (куди ще він міг вирушати?), Пембертон зійшов із потяга в Доддінґслі й зупинився у «Веселому кучері». І це факт. Потому, у ніч убивства, йому треба було всього лишень пройти пішки полями до Бішоп-Лейсі.
Тут він чекав, коли Бонепенні вийде з готелю й вирушить до Букшоу. За відсутності Бонепенні, котрий не підозрював, що його переслідують, Пембертон обнишпорив номер у «Тринадцятьох селезнях» і його вміст – а особливо багаж Бонепенні – і нічого не знайшов. Звісно, йому не спало на думку – як мені – надрізати подорожні наліпки.
Тепер він, мабуть, лютував.
Непомітно вислизнувши з готелю (найімовірніше, тими стрімкими задніми сходами), він пішки дістався до Букшоу, де вони, мабуть, розбили глек на городі. Як так сталося, промайнуло в мене в голові, що я їх не почула?
Ще за півгодини він покинув Бонепенні, гадаючи, що той урізав дуба, і обнишпорив його кишені й гаманець. Але «Ольстерського Месника» там не було, Бонепенні не носив марки із собою, урешті-решт.
Пембертон скоїв злочин і потому просто пішов уночі полями до «Веселого кучера», що в Доддінґслі. Наступного ранку він гучно під’їхав до «Тринадцятьох селезнів», удаючи, що тільки-но зійшов із лондонського поїзда. Йому доконче треба було ще раз обшукати номер. Ризикуючи головою з необхідності. Напевне, марки дотепер сховані там.
Про окремі події, що складали цей ланцюг, я здогадувалася давно, і дарма що ще не зібрала докупи решту фактів, я вже переконалася в тому, що Пембертон зупинявся в Доддінґслі завдяки телефонній розмові з містером Клівером, господарем «Веселого кучера».
Озираючись назад, я зрозуміла, що все це було доволі просто.
На мить я відволіклась від роздумів, щоб прислухатися до свого віддиху. Він став неквапним і рівним, поки я сиділа, опустивши голову на підтягнуті до підборіддя коліна.