Нарешті вона звела на мене налиті слізьми очі й переривчасто промовила:
– Містер Твайнінґ… був моїм дядьком.
6
Ми сьорбали чай. Міс Маунтджой невідь-звідки витягла кривобокий покоцаний чайник із олова, і, покопирсавшись у торбинці, дістала брудний пакетик чаю «Пік Фрінс».
Сидячи на маленькій бібліотечній драбинці, я призволялася печивом.
– Таке горе, – згадувала вона. – Мій дядько завідував пансіоном Енсон-Хаус відвіку – чи на те було схоже. Він так пишався своєю школою й своїми хлопчиками. Він не шкодував сил і повсякчас спонукав їх старанно вчитися, щоб вони підготувалися до життя.
Часто він жартував, що говорить латиною краще, ніж сам Юлій Цезар. Знаєш, його підручником із латинської граматики – Lingua Latina Твайнінґа, – видрукованим, коли йому ледве-но виповнилося двадцять чотири роки, користувалися в школах по всьому світі й вважали його взірцевим. Я досіль тримаю один примірник коло ліжка і, хоч я небагато чого там зможу прочитати, все одно іноді люблю брати його до рук, від чого мені стає так затишно: qui, quae, quod і таке інше. Звучання цих слів умиротворює душу.
Дядько Ґренвіль увесь час коло чогось заходився в школі: скликав дискусійний клуб, створював то ковзанярський гурток, то клуб велосипедистів, то товариство гравців у крибедж.[41] Сам він був завзятим фокусником-аматором, хоч і не дуже зугарним – ви всякчас могли побачити в нього під манжетою бубнового туза, що звисав на гумовій жилці. Він із пристрастю колекціонував марки й навчив хлопчиків цікавитися історією та географією країн, що випускали марки, а також тримати клясери у порядку. І так напитав собі лиха.
Мої щелепи припинили жувати, і я завмерла, чекаючи подальших подробиць. Скидалося на те, що міс Маунтджой поринула в марення наяву й навряд чи продовжила би без підохочування.
Крапля по краплі мене полонили її чари. Вона розмовляла зі мною, як жінка з жінкою, і я не встояла. Мені стало шкода її… справді шкода.
– Напитав собі лиха? – озвалася я.
– Він дуже помилився, коли дозволив кільком негідним хлопчиськам втертися в довіру й скористатися з його приязні. Вони вдали цікавість до його невеликої колекції марок, а ще жвавіший інтерес виявили до зібрання доктора Кіссінґа, директора. На ту пору доктор Кіссінґ здобув собі славу найзначнішого авторитета й знавця марок «Пенні Блек» – найпершої поштової марки у світі – з усіма її варіаціями. Колекція Кіссінґа викликала неабиякі заздрощі в людей обізнаних – і я кажу це свідомо – по всьому світі. Ці зловорожі виплодки упрохали дядька Ґренвіля стати посередником і влаштувати для них приватний перегляд колекції доктора.
Коли на черзі був огляд головної перлини колекції, надзвичайної «Пенні Блек» – докладно вже й не пригадаю, – марку знищили.
– Як – знищили? – здивувалася я.
– Спалили. Один із хлопчиків підпалив її. Він вважав це за жарт.
Схопивши горнятко із чаєм, міс Маунтджой, наче пасмо туману, відпливла до вікна. Там вона заклякла й простовбичила, як на мене, нестерпно довго. Я почала думати, що вона забула про мою присутність, і раптом вона озвалася:
– Звичайно, усіх собак повісили на мого дядька… – Вона стала до мене обличчям і зазирнула мені у вічі.
– А чим історія закінчилася, ти довідалася сьогодні вранці в ремонтному гаражі.
– Він укоротив собі віку, – сказала я.
– Він не вкорочував собі віку! – вигукнула вона. Горнятко з блюдцем випали в неї з рук і розбилися на друзки на кахляній підлозі. – Його вбили!
– Хто його вбив? – запитала я, опановуючи себе й навіть дбаючи про граматично правильне компонування питального речення. Міс Маунтджой знову почала псувати мені кров.
– Ці чудовиська! – сплюнула вона. – Ці гидосвітні чудовиська!
– Чудовиська?
– Ці хлопчиська! Вони вбили його достеменно так, наче взяли клинок до рук й устромили йому в серце.
– Хто вони були, ці хлопчики… ці чудовиська, я маю на увазі? Ви пам’ятаєте їхні імена?
– Навіщо це тобі? Яке ти маєш право прийти сюди, щоб ворушити це привиддя?
– Я цікавлюся історією, – викрутилася я.
Вона тріпнула рукою перед очима, немов наказуючи собі вийти з трансу, і заговорила млявим голосом жінки, на яку подіяли ліки:
– Це було давним-давно… Багато років тому. Навряд чи я пригадаю… Дядько Ґренвіль називав їхні імена, перш ніж він…
– Був убитий? – підказала я.
– Так, дійсно, перед тим як його вбили. Дивно, еге ж? Усі ці роки одне ім’я не виходило в мене з голови, тому що нагадувало мені мавпочку… мавпочку на ланцюжку, знаєш, із катеринкою, у маленькій круглій червоній шапочці та з бляшанкою.