– Збіса непристойно вживати слово «збіса», Фелі… Тобі не слід цього робити. І не треба надимати щоки – ти стаєш схожою на перестиглу грушу. Де тато?
Немовби я не знала.
– Він очей не показував цілісінький день, – відповіла Даффі. – Як ти гадаєш, це через прикру ранкову історію?
– Через труп на території, де він господар? Ні, я б так не сказала, і близько не лежало із цими речами.
– Я так і знала, – спрокволу мовила Фелі й знову підняла кришку рояля.
Тріпнувши волоссям, вона взялася за першу з «Варіацій Ґолдберґа» Баха.[62]
Дарма що вона була повільною, це не збавляло її чарівливості, хоча навіть у свій зоряний час Бах, як на мене, був і нігтя не вартий П’єтро Доменіко Парадізі.
І тут мені в голову стрельнула згадка про «Ґледіс»! Я покинула її в «Тринадцятьох селезнях», а там її може помітити будь-хто. Якщо поліція ще не поткнулася туди, вона незабаром там буде.
Цікаво, чи довелося Мері або Неду розповідати про мої відвідини? Якщо так, розкинула я головою, інспектор Г’ювітт уже приїхав би в Букшоу, щоб вичитати мені нотацію.
Минуло п’ять хвилин, і я втретє за сьогоднішній день вирушила в Бішоп-Лейсі – тепер своєю власною ходою.
Криючись за огорожами й перебігаючи від дерева до дерева, зачувши гудіння машин, я зуміла дістатися обхідними шляхами до дальнього кінця Хай-стрит, котрий за цієї пори зазвичай безлюднів.
Чкурнувши через декоративний садок міс Б’юдлі (водяні лілії, кам’яні чорногузи, золоті рибки й укритий червоним лаком місток), я опинилася біля мурованої стіни, що оточувала обійстя «Тринадцяти селезнів». Тут я нахилилася й чуйно прислухалася. «Ґледіс», якщо ніхто не запосів її, має бути якраз по той бік стіни.
Крім тарахкотіння трактора, що долинало звіддалік, не було чутно жодного звуку. Однак тільки-но я зібралася перемайнути через стіну, як почула голоси. Якщо точно, то один голос – і він належав Туллі. Я би почула його, навіть якби залишалася в Букшоу й застромила у вуха затички.
– Уперше на віку бачив цього хлопака, інспекторе. Гадаю, це його перший приїзд до Бішоп-Лейсі. Я б запам’ятав, якби він приїжджав раніше; Сандерс – це дівоче прізвище моєї покійної дружини, нехай Господь благословить її душу, і я б звернув увагу, якби записував людину з таким самим прізвищем до облікової книги. Можемо закластися на п’ять фунтів. Ні, він не вештався обійстям, він пройшов парадними дверима й піднявся в номер. Якщо ви й знайдете зачіпки, то або там, у його кімнаті, або в пивниці. Він потім на короткий час спустився в пивницю. Замовив пінту випивки, вихилив єдиним духом, чайових не залишив.
Тож поліція знає! Усередині мене все збурилось, немов імбирне пиво, не тому, що вони встановили особу жертви, а тому, що покласти їх на лопатки було простіше простого.
Я не могла не посміхнутися самозадоволено.
Коли голоси змовкли, я, ховаючись за листом лопуха, як за парасоликом, визирнула з-над стіни. На обійсті нікого.
Я перебралася через стіну, схопила «Ґледіс» і нишком промкнулася до безлюдної Хай-стрит. Майнувши до Коров’ячого провулка й поклавши дотримуватись свого ранкового маршруту, я пролетіла стрілою повз бібліотеку, «Тринадцять селезнів» і вздовж річки, далі помчала на Черевичну вулицю, повз церкву й полями.
Підстрибуючи на грудках, ми їхали – «Ґледіс» і я. Чудова напарниця – моя «Ґледіс».
Цієї пісеньки мене навчила Даффі, проте взяла з мене слово ніколи не співати її в Букшоу. На мій погляд, цей мотивчик чудово пасує до прекрасних мандрівок на свіжому повітрі, а тепер і поготів.
На порозі мене запопав Доґґер.
– Мені треба перекинутися з вами словом, міс Флавіє, – сказав він, і я помітила в його очах напруження.
– Гаразд, – погодилась я. – Де?
– Там, в оранжереї, – відповів він, тицьнувши пальцем.
Ми почимчикували вздовж західного крила будинку й увійшли в зелені двері, убудовані в стіну, що оперезувала город. Коли ви потрапляєте до оранжереї, то почуваєтесь, наче в Африці: окрім Доґґера, сюди ніхто не потикав носа.
Крізь вентиляційне вікно, урізане в дах, усередину падало світло призахідного сонця, і промені сягали того місця, де ми стояли серед лавок із горщиками й гумовими рукавичками.
– У чому річ, Доґґере? – запитала я недбало, напустивши на себе добродушного настрою Баґза Банні.[64]
– Поліція… – затинаючись, сказав він. – Мені треба знати, що ви їм сказали, а що ні.
– Я маю до тебе таке саме питання, – заявила я. – Ти перший.
64
Баґз Банні – герой мультфільмів і коміксів, вертлявий кролик, що потрапляє в різні історії.