Я мало не бовкнула, що часом я лякаю саму себе, однак потім згадала, що мовчання інколи може завдати більше втрат, ніж слова. Я припнула язика.
Очі в неї все ще були як у підірваного вантажного коня, і мені шкода було пропускати принагідний момент.
– Де живе міс Маунтджой?
Даффі глипала на мене безтямно.
– Міс бібліотекарка Маунтджой, – докинула я.
– Уявлення не маю, – сказала Даффі. – Я не потикалася до сільської бібліотеки відтоді, як під стіл пішки ходила.
Її баньки лупали на мене з-над окулярів.
– Я надумала вдатися до неї за порадою, як стати бібліотекарем.
Бездоганна брехня – і комар носа не підточить. На лиці Даффі з’явився мало не шанобливий вираз.
– Не знаю, де вона живе, – сказала вона. – Поспитай міс Кул із цукерні. Вона знає, що робиться під кожним ліжком у Бішоп-Лейсі.
– Спасибі, Дафф, – подякувала я, коли вона звалилася в обтягнуте тканиною крісло з високими підлокітниками. – Ти молодчинка.
Однією з найголовніших вигод проживання поблизу селища є те, що в разі потреби до нього рукою подати. Я летіла навздогін вітрові на «Ґледіс», міркуючи, що не зле було б завести вахтовий журнал на зразок такого, який мають пілоти. Натепер ми з «Ґледіс», напевно, мали декілька сотень польотних годин, найбільшу частину з яких проїздили до Бішоп-Лейсі й назад. Часом, прилаштувавши до багажника кошик для пікніку, ми разом завіювалися ще далі полями й полями.
Одного разу ми їхали весь ранок, шукаючи заїзд, де, як подейкували, Річард Мід зупинявся на одну ніч 1747 року. Річард (або Дік, як я іноді його називала) був автором «Технічної доповіді про отрути в кількох есеях» – книги, опублікованої 1702 року, що стала першим англомовним дослідженням на дану тему. Для мене була честь мати його перше видання у своїй хімічній бібліотеці. У портретній галереї в моїй спальні я приклеїла його портрет до дзеркала, разом з портретами Генрі Кавендіша, Роберта Бунсена й Карла Вільгельма Шеєле,[72] тоді як Даффі й Фелі чіпляли в себе портрети Чарлза Діккенса й Маріо Ланца[73] відповідно.
Хтось утелющив цукерню в Бішоп-Лейсі на Хай-стрит між будинком трунаря з одного боку й рибною крамничкою – з іншого. Я прихилила «Ґледіс» біля дзеркального вікна й смикнула за ручку дверей.
Я насилу стрималася, щоб не вивергнути найгірші прокльони. Магазин зачинено.
Що за змову влаштовує всесвіт проти мене? Спочатку комірчина, потім бібліотека, а тепер цукерня. Моє життя перетворюється на довжелезний коридор замкнутих дверей.
Я притулила долоні до вікна й уперлася очима в морок.
Міс Кул, мабуть, вийшла кудись, або, як у будь-кого іншого в Бішоп-Лейсі, у неї якісь негайні сімейні клопоти. Я вхопилася за дверну ручку обома руками й постукала нею по дверях, заздалегідь знаючи про марність цього заходу.
Я пригадала, що міс Кул мешкає в кімнатах, що розташовані позаду магазину. Можливо, вона забула відчинити двері. Утнути щось у такому дусі – звична справа для стареньких пані: вони слабіють на голову й…
Але раптом вона померла уві сні? Я замислилася. Або ще щось стократ гірше…
Я подивилася праворуч і ліворуч вулицею, але Хай-стрит була безлюдна. Однак стривайте! У мене вилетів із голови Болт-Еллі – темний сирий провулок, вистелений кругляком і цеглою, котрий заводив у двори позаду магазинів. Звісно ж! Я одразу метнулася туди.
Болт-Еллі відгонив минулим, як переказували, колись тут була горезвісна пивниця. Я мимоволі здригнулася, коли відлуння моїх кроків відбилося від укритих мохом стін і мокрих дахів. Я намагалася не торкатися до смердючої цегли із зеленими плямами обабіч дороги й не вдихати квасного повітря, доки не вийду на пригрів у хвості провулка.
Крихітне заднє обійстячко міс Кул було обгороджене низькою стіною з облупленої цегли. Позаяк дерев’яна хвіртка защіпалася зсередини, я перемайнула через стіну. Далі підійшла навпрост до дверей і затарабанила долонею.
Я приклала вухо до дверної фільонки, але звідти – нічичирк.
Зійшовши зі стежки, я стала на розбуялу траву й притулилася носом до задимленої шибки. Круговид мені заступав комод.
Я вгледіла в дальньому кутку обійстя трухляву собачу буду – усе, що залишилося від колі міс Кул, Джорді, котрого розчавила машина, що мчала на шаленій швидкості по Хай-стрит.
Я поторсала перехняблену буду, щоб струсити з неї налиплу землю, потім поволочила її через обійстячко й поставила якраз під вікном. І видерлася на буду.
Лише один раз ступнути з покрівлі буди – і я опинюся на підвіконні. Я розкинула руки й ноги, обережно балансуючи на обдертій фарбі, чим схожа була самій собі на вітрувіанську людину Леонардо да Вінчі.[74] Однією рукою я вхопилася за віконницю, а другою силкувалася відтерти шибку від кіптяви, щоб зазирнути всередину.
74
Вітрувіанська людина Леонардо да Вінчі – малюнок, створений у 1490–1492 рр., на якому зображено накладені одна на одну дві позиції фігури оголеного чоловіка; присвячено працям Вітрувія.