У маленькій спаленці панували сутінки, але світла вистачило на те, щоб розгледіти тіло, простягнуте на ліжку, побачити сполотніле обличчя, яке вп’ялося в мене, з ротом, заокругленим від страху: «О!».
– Флавіє! – вигукнула міс Кул, зсовуючись із ліжка, як мені здалося, скло спотворювало звук її голосу. – Що, заради Бога…
Вона вивудила вставні зуби зі склянки й запхала їх до рота, потім зникла на мить, і я, зістрибнувши на землю, почула скрегіт посунутого засува. Двері відчинилися всередину, і в отворі з’явилася вона – немов спійманий борсук – у домашній одежині, притискаючи до горла руку, що тіпалася, як у трясці.
– Заради Бога… – повторила вона. – У чому річ?
– Передні двері зачинені, – відповіла я. – Я не могла увійти.
– Звісно, вони зачинені, – сказала вона. – Вони завжди зачинені щонеділі. Я дрімала.
Вона потерла маленькі чорні очка, мружачись на денному світлі.
Мені із запізненням зайшло в голову, що вона має рацію. Сьогодні ж неділя. Хоча в мене було відчуття, що минули еони[75] відтоді, але лише сьогодні вранці я сиділа з родиною в Святому Танкреді.
Напевно, я виглядала мов громом прибита.
– Що сталося, серденько? – запитала міс Кул. – Це через нещастя в Букшоу?
От тобі й раз! Вона теж знає.
– Я сподіваюся, у тебе не розсохлися клепки й ти трималася подалі від місця…
– Авжеж, безперечно, міс Кул, – сказала я з вибачливою усмішкою. – Але мені суворо наказували нікому не розповідати про це. Думаю, ви зрозумієте.
Це була брехня, проте найвищого ґатунку.
– Яка золота дитинка, – розчулилася вона, обводячи поглядом запнуті фіранками вікна сусідніх будинків, що визирали на її обійстячко. – Але тут кепське місце для розмов. Не стій на порозі.
Ми зайшли до вузького коридору, де з одного боку розміщувалася її крихітна спаленька, а з іншого – ще менша вітальня. Несподівано ми опинилися в магазині, за прилавком, що правив також за місцеву пошту. Міс Кул була не лише єдиною продавчинею солодощів у Бішоп-Лейсі, вона ще й виступала поштмейстеркою й у цій ролі знала все, що слід знати, – окрім хімії, безумовно.
Вона пасла мене очима, у той час як я із цікавістю вивчала ряди полиць, на кожній з яких були розставлені скляні слоїки з плитками з кінської м’яти, червоною лакрицею «волове око» і купою інших ласощів.
– Даруй. Я не можу порядкувати в цукерні в неділю. А то мене притягнуть до суду. Такий закон, ти знаєш.
Я сумовито похитала головою.
– Вибачте, – перепросила я. – Я забула, який сьогодні день тижня. Я не хотіла налякати вас.
– Гаразд, ти нічого поганого не зробила, – промовила вона, блискавично набуваючи звичної говірливості й здіймаючи метушню в магазині, без мети хапаючи те і се. – Передай татові, що незабаром надійде нова підбірка марок, але нічого такого, що вразило б, принаймні на мій погляд. Ті ж таки зображення короля Георга, нехай благословить його Господь, лише розфарбовані новими кольорами.
– Дякую вам, міс Кул, – сказала я. – Я, певна річ, перекажу йому.
– Гадаю, на Центральному поштамті в Лондоні могли б вигадати що-небудь ліпше, – повела вона далі, – але я чула, що приберігають олію в голові для наступного року, на святкування Фестивалю Британії.
– Я хотіла поспитати, чи знаєте ви, де живе міс Маунтджой, – сказала я одним духом.
– Тільда Маунтджой, – вона прискалила око. – Чого тобі від неї треба?
– Вона дуже допомогла мені в бібліотеці, і я подумала, що буде чемно віддякувати їй цукерками.
Я витисла милу усмішку для якнайбільшої правдоподібності.
Це була безсоромна брехня. Я не завдала собі клопоту з тим, щоб це був заздалегідь продуманий крок, але тепер-таки зрозуміла, що можу вбити двох зайців одночасно.
– Ох, авжеж, – сказала міс Кул. – Маргарет Пікері поїхала доглядати за сестрою в Незер-Вулсі: «Зінґер»,[76] голка, палець, близнюки, непутящий чоловік, випивка, рахунки… Ач яка несподіванка зі своїми перевагами для Тільди Маунтджой… Кисло-солодкі льодяники, – ні з того ні з сього докинула вона. – У неділю чи ні, це буде відмінний вибір.
– Я куплю на шість пенсів, – сказала я й додала: – І на шилінг плиток із кінської м’яти.
По правді, від кінської м’яти мене й за вуха не відтягнеш.
Міс Кул підійшла на пальчиках до вітрини крамнички й зачинила віконниці.
– У чотири ока, – сказала вона по-змовницьки.
Вона насипала льодяники в бордовий паперовий пакуночок такого жалобного відтінку, що він не інакше як благав докласти до нього дві-три ложки миш’яку чи блювотного горіху.[77]
77
Блювотний горіх – тропічне дерево, жовтувато-сіре насіння якого дуже токсичне. Містить бруцин і стрихнін.