Двері до кімнати Гаррієт були запнуті зеленою сукниною, через що вони скидалися на поставлений сторчма більярдний стіл. Я штовхнула їх, і вони розчинилися навстіж у німій тиші.
Кімнату наповнювало яскраве денне світло. Крізь великі вікна в трьох стінах снопи сонячного проміння, розпорошувані нескінченними шлярками італійського мережива, падали в кімнату, котра могла б через це правити за декорацію до п’єси про герцога й герцогиню Віндзорських. На трюмо лежали щітки й гребінці роботи Фаберже, здавалося, Гаррієт щойно вийшла до сусідньої кімнати, щоб помитися у ванні. Слоїки з пахощами від Лалік були оздоблені різнобарвними браслетками з темного й світлого бурштину, маленька плитка й срібний чайник стояли напоготові для її ранкового чаю. У вазі з тонкого кришталю змарніла одинока жовта троянда.
На яйцюватій таці був невеличкий кришталевий слоїк, у якому залишилася дрібка парфумів. Я взяла його, витягла корок і повільно махнула ним під носом.
Від цього запаху на пам’ять спливали крихітні блакитні квіти, гірські пасовиська й крижані брили.
Дивне відчуття охопило мене – або, точніше кажучи, прошило – неначе я парасолька, що згадує, як воно, коли її розкривають під дощем. Бликнувши на наличку, я побачила одне-єдине слово: «Міратрікс».
Срібний портсигар з ініціалами Г. де Л. лежав біля ручного люстерка, на звороті якого був викарбуваний образ Флори з картини Боттічеллі «Весна». Розглядаючи репродукції, я ніколи раніше не помічала, що розімліла Флора там, вочевидь, при надії. Напевно, тато подарував Гаррієт це люстерко, коли вона носила під серцем одну з нас. І якщо це правда, то кого: Фелі, Даффі чи мене? Годі повірити, що це була я: третя дочка навряд чи буде дарунком долі – принаймні на думку тата.
Ні, найпевніше, це була Офелія Первачка – складалося враження, що вона з’явилася на світ із люстерком у руці… Можливо, навіть з оцим самим.
Чепурне крісло біля вікна запрошувало до читання, і тут, напохваті, знаходилась особиста бібліотека Гаррієт. Вона зберігала книжки, що нагадували їй про школярські будні в Канаді та літні вакації в тітки в Бостоні: «Енн із помістя “Зелені Покрівлі”» і «Джейн із Лантерн-Хілл» сусідили з «Пенродом» і «Мертоном із кіно», а в дальньому кутку полиці стояв поторсаний примірник «Жахливих викриттів Марії Монк».[85] Я не читала жодної із цих книг, але судячи з того, що я знала про Гаррієт, це, мабуть, були книги про людей із волелюбними душами й про бунтарів.
Неподалік, на кругленькому столику, лежав альбом зі світлинами. Я розгорнула його й побачила, що сторінки зроблені із чорного м’якого паперу, під кожною чорно-білою світлиною були написи від руки крейдяним чорнилом: Гаррієт, 2 роки, у Морріс-Хаус; Гаррієт, 15 років, у Жіночій академії міс Бодікоут (1930 – Торонто, Канада); Гаррієт із «Веселим привидом» – її двомісним Гевілендівським літаком – (1938); Гаррієт у Тибеті (1939).
Світлини показували, як Гаррієт виростає з опецькуватого янголятка з копицею сліпучо-золотистого волосся у цибату, худорляву, розсміяну юначку (немає й натяку на груди), одягнену в хокейне спорядження, і далі в кінозірку з білявою гривкою, яка стоїть, немов Амелія Ергарт,[86] однією рукою злігши на край кабіни «Веселого привида». Жодної татової світлини. Так само як і наших світлин, доньчиних.
На кожній світлині було видно, що риси обличчя Гаррієт поєднували в собі перетасовані риси Фелі, Даффі й мене, – всюди усміхнене, упевнене, але при цьому здатне привабити до себе сором’язливе обличчя невтомної шукачки пригод.
Доки я дивилася на її обличчя й намагалася розгледіти крізь світлину душу Гаррієт, у двері сторожко постукали.
Мовчок – і знову легкий стукіт. І враз двері почали розчинятися.
За ними був Доґґер. Він повільно просунув голову до кімнати.
– Полковнику де Люс? – покликав він. – Аґу?
Я вклякла, не наважуючись навіть перевести дух. Доґґер не ворушив ні одним м’язом і дивився прямо перед собою, як вишколений слуга, котрий знає своє місце й покладається на свій слух, який підкаже йому, якщо він не впору.
Однак що він замислив? Хіба він не сказав мені тільки-но, що тата забрала поліція? З якого дива, чорт забирай, він сподівається знайти його в кабінеті? Він зовсім з’їхав із глузду? Чи йшов за мною тінню?
Я трохи розтулила губи й помалу втягнула повітря ротом, щоб мене не викрило свистіння від втягування повітря носом, водночас я в думках молила Бога, щоб не чихнути.
85
«Енн із помістя “Зелені Покрівлі”», «Джейн із Лантерн-Хілл» – сентиментальні романи канадської письменниці Л. М. Монтгомері (1874–1948); «Пенкрод» – збірка комічних оповідок Бута Таркінґтона, видана в 1914 р.; «Мертон із кіно» – книжка Гаррі Леона Вілсона, яка вийшла друком у 1919 р.; «Жахливі викриття Марії Монк» – матеріали, зібрані канадською письменницею Марією Монк.