– Що тобі відомо про Горація Бонепенні? – крижаним голосом запитав він.
– Досить багато насправді, – відповіла я.
Потому несподівано з нього наче вийшло все повітря. Тільки-но його щоки надималися, як на зображенні вітру на середньовічній карті, і враз вони позападали. Він присів на край ліжка, обіпершись однією рукою, щоб не впасти додолу.
– Я чула, як ви сварилися в кабінеті, – сказала я. – Вибач, що підслухала. Це сталося ненароком. Уночі мене розбудили голоси, і я спустилася вниз. Я знаю, що він намагався шантажувати тебе… Я чула сварку. Тому я й сказала інспектору Г’ювітту, що я його вбила.
Цього разу тато втямив.
– Убила його? – перепитав він. – Що ти маєш на увазі, убила його?
– Я не хотіла, щоб вони дізналися, що це ти, – розтлумачила я.
– Я? – вигукнув тато, підскочивши з ліжка, як ужалений. – Боже милостивий! Звідки ти взяла, що це я вбив його?
– Усе гаразд, – сказала я. – Певна річ, він заслуговував. Я ніколи нікому не скажу. Обіцяю тобі.
Я перехрестила серце правою рукою, і тато пас мене очима, як мокре чудовисько, яке вистрибнуло з картини Ієроніма Босха.[108]
– Флавіє, – промовив він, – будь ласка, зрозумій: хоч би я цього хотів, я не вбивав Горація Бонепенні.
– Не вбивав?
Я не йняла віри. Дійшовши висновку, що вбивство скоїв тато, я і в думці не мала, що можу помилятися.
Крім того, я згадала, як Фелі якось сказала мені, що зізнання облегшує душу, – того разу, коли вона заломила мені руку за спину, намагаючись змусити мене викласти як на духу, що я зробила з її щоденником.
– Я почула твої слова про вбивство вашого завідувача пансіону, містера Твайнінґа. Я пішла до бібліотеки й перерила газетні архіви. Перекинулася словом із міс Маунтджой – вона племінниця містера Твайнінґа. Вона пригадала імена Джако й Горацій Бонепенні. Я дізналася, що він зупинився в «Тринадцятьох селезнях» і привіз мертвого бекаса з Норвегії, сховавши його в пирозі.
Повільно й сумовито тато похитав головою, явно не в захваті від моїх детективних здібностей, а немов старий ведмідь, поцілений кулею, проте ще спроможний устояти на ногах й не хоче лягати.
– Це правда, – сказав він. – Але ти справді віриш, що твій тато здатний на холоднокровне вбивство?
Коли я подумала про це – точніше кажучи, як слід помізкувала, – я зрозуміла, яку дурницю я втнула. Чому я не усвідомила цього раніше? Холоднокровне вбивство – це одна з багатьох речей, на які тато не здатен.
– Ну-у… ні, – розважила я.
– Флавіє, подивись на мене, – сказав він, проте коли я поглянула йому у вічі, то побачила, на якусь незатишну хвильку, свої власні очі, які дивилися на мене, і мені довелося відвести погляд. – Горацій Бонепенні не був аж надто порядною людиною, але він не заслуговував смерті. Ніхто не заслуговує смерті, – татів голос затихав, немов радіопередача на короткій хвилі, і мені здалося, що він говорить не лише зі мною. Він докинув: – У світі й так забагато смертей.
Він сів, дивлячись на свої руки й потираючи великі пальці один об одного. Потім пальці його зімкнулися, як зубці старого годинника.
Через певний час він запитав:
– А що Доґґер?
– Він теж там був, – сказала я. – Біля кабінету.
Тато застогнав.
– Цього я й боявся, – прошепотів він. – Цього я боявся найбільше.
І тут, під акомпанемент дощу, що немилосердно тарабанив у шибки, він повів свою розповідь.
15
Спочатку важкі татові слова, наче брили, котились повільно й нерішуче – неохоче розганяючись і цим нагадуючи чахкання заржавілих вагонів товарняка залізницею. Однак потім, набравши швидкості, вони посунули стрімким потоком.
– З моїм татом було складно ладнати, – розповідав він. – Він відправив мене до школи-інтернату, тільки-но мені виповнилося одинадцять років. Відтоді я нечасто його бачив. Дивно, але я ніколи не знав, чим він цікавиться, лише на похороні хтось із людей, котрі несли труну, мимохіть зауважив, що його пристрастю були нецке. Я не знав, що це, і мені довелося зазирнути до словника.
– Це маленькі японські статуетки, які вирізають зі слонової кістки, – сказала я. – Згадка про них є в «Історіях лікаря Торндайка» Остіна Фрімена.[109]
Тато не взяв до уваги мої слова й повів далі:
– Дарма що Ґреймінстер знаходився всього лише за кілька миль від Букшоу, він так само міг би бути на Місяці. Нам поталанило з директором, доктором Кіссінґом, людиною із чулим серцем, яка вірила, що нічого поганого не може трапитися з хлопчиками, котрих щоденно частують порціями латини, регбі, крикету та історії, і загалом із нами добре обходились.
108
Ієронім Босх (1450–1516) – нідерландський живописець, славетний майстер Північного Відродження.
109
Річард Остін Фрімен (1862–1943) – англійський письменник, з-під пера якого вийшла низка кримінальних історій.