Ні! Треба розпростати плечі й, наче хлопчисько, який запізнюється на перегони, іти розгонистим кроком, високо задерши голову, у бік алеї. Розрадою було те, що під мантією я одягнута в сукню.
І нікому не впало в око, ніхто не поглянув на мене вдруге.
Що далі я відходила від шкільного обійстя, то в більшій безпеці почувалася, однак я знала, що одна на голій місцині я буду значно помітнішою.
Старезний дуб, усього лише за кілька футів попереду, вигідно розмістився на лужку, немов відпочиваючи тут із часів Робін Гуда. Коли я простягнула долоню, щоб доторкнутися до нього, із-за стовбура кулею вилетіла рука й схопила мене за зап’ясток.
– Ой-ой! Пустіть мене! Мені боляче! – вигукнула я мимоволі, і мою руку відразу відпустили, не встигла я крутнутися, щоб побачити нападника.
Ним виявився сержант Ґрейвс, і його здивування було не меншим від мого.
– Ну-ну, – промовив він, шкірячи зуби, – ну-ну-ну-ну-ну.
Я хотіла була відповісти їдким кпином, але здоровий глузд підказав мені цього не робити. Я знала, що сержант добре до мене ставиться, а мені може знадобитися будь-яка можлива допомога.
– Інспектор хотів би потішитися вашим товариством, – сказав він, показуючи на групку людей, які стояли, розмовляючи, там в алеї, де я залишила «Ґледіс».
Сержант Ґрейвс більше не сказав ні слова, проте, коли ми були на підступах, він делікатно підштовхнув мене перед очі інспектору Г’ювітту, як дружелюбний тер’єр приносить господареві мертвого пацюка. Відірвана підошва мого черевика хляпала, як у Маленького волоцюги Чарлі Чапліна, і, дарма що інспектор помітив це, він був достатньо розважливим, щоб негайно не розголошувати своїх думок.
Сержант Вулмер стирчав над синім «воксголом», його обличчя було вугластим і широким, як Матергорн.[123] У його затінку стояли кремезний, дотемна засмаглий чоловік у робочому комбінезоні й зморшкуватий приземкуватий джентльмен з білими вусами, який, забачивши мене, збуджено тицьнув у повітря пальцем.
– Це він! – сказав джентльмен. – Це він!
– Правда? – уточнив інспектор Г’ювітт, знімаючи з мене конфедератку й мантію з увічливою шанобливістю камердинера.
Блідо-блакитні очі дідка викотилися з орбіт.
– Це ж просто собі дівчисько! – сказав він.
Я мало не затопила його в обличчя.
– Атож, це вона, – сказав засмаглий.
– Містер Раґґлс має підстави припускати, що ти була нагорі у вежі, – сказав інспектор, киваючи на біловусого.
– Що, коли так? – запитала я. – Я просто розглядалася.
– Ця вежа під забороною, – вирік містер Раґґлс, голосно, як немазане колесо. – Під забороною! На табличці так і написано. Ти не вмієш читати?
Я граційно стенула плечима.
– Я б поліз за тобою по драбинах, якби знав, що ти просто собі дівчисько, – і він докинув, звертаючись до інспектора Г’ювітта: – Мої старі коліна вже не ті, що колись. Я знав, що ти вештаєшся нагорі, – вів він далі. – Я вдав, що не помітив, щоб зателефонувати в поліцію. І не прикидайся, що ти не відкривала замка відмичкою. Замки – це мій фах, і я впевнений у тому, що він був замкнутий, так само як і в тому, що я стою тут на Фладд-лейн. Тільки подумайте! Дівчисько! Цик, цик! – сказав він, розгублено хитаючи головою.
– Відчинила замок відмичкою? – запитав інспектор. Дарма що він напустив на себе крижаного спокою, я бачила, що його заскочено зненацька. – Де ти такого навчилася?
Звичайно, сказати йому я не могла. Доґґера треба було захищати будь-що-будь.
– Давно й далеко звідси, – відповіла я.
Інспектор уп’яв у мене холодний, як сталь, погляд.
– Може, хтось і вдовольниться такою відповіддю, Флавіє, але я не з-поміж них.
Зараз мені знову прочитають нотацію на зразок «Король Георг VI – не легкодух», промайнуло в мене в голові, однак інспектор Г’ювітт вирішив дочекатися моєї відповіді, хоч би довелося врости в землю.
– У Букшоу катма розваг, – пояснила я. – Часом я роблю такі речі просто з нудьги.
Він показав на чорну мантію й конфедератку в руці.
– І тому ти нап’яла на себе цей костюм? З нудьги?
– Це не костюм, – обурилась я. – Якщо вам так уже треба знати, я знайшла ці речі під перекинутою черепичиною на даху вежі. Вони мають якийсь стосунок до смерті містера Твайнінґа, ручуся.
Якщо до того очі містера Раґґлса просто були витріщені, тепер вони трохи не вивалилися з голови.
– Містер Твайнінґ? – перепитав він. – Містер Твайнінґ, який зістрибнув із вежі?
– Містер Твайнінґ не стрибав, – заперечила я. Я не могла не піддатися спокусі втерти носа цьому нахабному коротуну. – Його…