Хол був пофарбований у навіжений зелений колір: зелені стіни, зелене дерево й зелена стеля. Підлогу вкривав дешевий брунатний лінолеум, який увесь ряснів слідами гладіаторів, так що його цілком могли припровадити з римського Колізею. Коли я ставала ногою на черговий брунатний пухирець, він відразливо шипів, і я взяла собі на карб допевнитись, чи здатна барва викликати нудоту.
При дальній стіні в хромованому кріслі на колесах сидів старезний дід, уп’ялившись угору й напіввідкривши рота, здавалося, він чекав, що десь під стелею неодмінно станеться диво.
Поруч стояв стіл, на якому нічого не було, крім срібного дзвоника й брудної таблички «Дзвоніть, бдлск.», що правили за познаки деякої офіційної, хоч і незримої присутності.
Чотири рази я швидко теленькнула. При кожному «телень» дзвоника стариган несамовито кліпав, проте не відводив зору від ефіру над головою.
Раптом, наче прослизнувши крізь таємні дверці, вигулькнула тінь жінки. Вона була вбрана в білу форму й синю шапинку, під яку хвацько затикала вказівним пальцем м’які пасма вологого, солом’яної барви волосся.
Вона мала такий вигляд, ніби не цуралася найгіршого й достеменно знала, що я знаю це.
– Так? – промовила вона високим, але заповзятливим стандартним шпитальним голосом.
– Я прийшла відвідати доктора Кіссінґа, – сказала я. – Я його правнучка.
– Доктора Ісаака Кіссінґа? – поточнила вона.
– Угу, – відповіла я. – Доктора Ісаака Кіссінґа. У вас він не один?
І рота не розкривши, Біла Примара крутнулася на підборах, і я пішла за нею крізь арку на вузьку засклену терасу, що тяглася вздовж будівлі від краю до краю. Дійшовши до осердя тераси, вона зупинилася, зробила вказівний жест тонким пальцем, неначе третій привид у «Скруджі», і зникла.
Далеко в глибині покою з високими вікнами в єдиному промені світла, що розтинав довколишній морок цього місця, у плетеному кріслі сидів дідусь, над його головою повільно здіймалася блакитна хмарка диму. Без ладу на маленькому столику біля нього був згромаджений стос газет, який, здавалося, зараз звалиться на підлогу.
Він кутався в халат мишастої барви – як Шерлок Голмс, без огляду на те, що той геть увесь був у пропалених дірках, немов шкура леопарда в плямах. З-під халата визирав вицвілий чорний костюм і високий целулоїдний комірець старосвітського крою. На його довгому крученому жовтувато-сивому волоссі стриміла шапинка-таблетка з вельвету сливової барви, з губ звисала запалена цигарка, попіл з якої падав, наче муміфіковане садове хробаччя.
– Здрастуй, Флавіє, – сказав він. – Я чекав на тебе.
Проминула година, година, протягом якої я вперше насправді дійшла висновку, що ми втратили у війні.
Почали ми кепсько, доктор Кіссінґ і я.
– Передусім повинен попередити тебе, що я не надто вмію розмовляти з маленькими дівчатками, – оповістив він.
Я закусила губу й змовчала.
– Щоб зробити з хлопчака громадянина, достатньо всипáти йому бобу чи вживати численних подібних заходів, але дівчинка, яку природа створила непридатною для таких фізичних грубощів, має на віки вічні залишатися terra incognita. Як ти гадаєш?
Я зрозуміла, що це питання з тих, які не вимагають відповіді. Я трохи підняла куточки вуст, сподіваючись зобразити усмішку Мони Лізи або принаймні те, що заведено вважати ввічливістю.
– Отож, ти дочка Джако, – сказав він. – Ти на нього ні крихти не схожа, ти це знаєш?
– Мені казали, що я вдалася в матір, Гаррієт, – відповіла я.
– Он як, Гаррієт. Яка жахлива трагедія. Яке горе для всіх вас.
Він потягся рукою й узяв лупу, що непевно гойдалася на верху гори з газет. Одночасно він відкрив коробку «Плеєрс», що лежала на столі, і дістав нову цигарку.
– Я намагаюся пильнувати всі події, наскільки змога очима цих писак. Мої ж очі, по щирості кажучи, спостерігали за цим безладдям протягом дев’яноста п’яти років і тяжко втомилися від баченого. Утім, мені вдається тримати в полі зору народження, смерті, весілля й арешти, що відбуваються в нашому графстві. І я все ще передплачую «Панч» і «Ліліпут»,[126] аякже. Ти маєш двох сестер, наскільки мені відомо, Офелію й Дафну?
Я зізналася, що так воно і є.
– Джако завжди тягнуло до екзотики, як я пригадую. Моє здивування не було аж таким, коли я прочитав, що він назвав перших двох спадкоємиць на честь шекспірівської істерички й грецької подушечки для шпильок.
– Перепрошую?
– Дафна, яку Ерос підстрелив стрілою, що вбиває кохання, до того як батько обернув її деревом.
126
«Панч» – британський щотижневий гумористичний журнал, який почали видавати у 1841 р. «Ліліпут» – ще один гумористичний журнал, який пародіював вікторіанську публіцистику.