– Насправді я не порпалася в його багажі, – сказала я. – Він сховав марки під наклеєну на кофр наличку.
– А ти, звичайна річ, усього-на-всього знічев’я бавилася з нею, коли тобі в руки випали марки.
– Атож, – погодилась я. – Саме так усе й було.
– Скажи мені, – раптом почав він й обернувся, щоб зазирнути мені у вічі, – твій тато знає, що ти тут?
– Ні, – відповіла я. – Тата звинувачують у вбивстві. Його тримають під арештом у Гінлі.
– Боже милостивий! Він дійсно це скоїв?
– Ні, але, по-моєму, усі вірять, що він винен. Якийсь час я й сама була такої ж думки.
– Аг-га, – сказав він. – І що ти думаєш тепер?
– Я не знаю, – відказала я. – Часом я думаю одне, часом інше. Усе дуже заплуталося.
– Усе завжди переплутується до того, як стати на свої місця. Скажи мені ось що, Флавіє. Що тебе цікавить понад усе на світі? Яке твоє найбільше захоплення?
– Хімія, – відповіла я миттєво.
– Чудово! – сказав доктор Кіссінґ. – Свого часу я поставив це питання цілій армаді варварів, і вони вічно белькотіли про те-се. Теревені й задушевні виливання почуттів, і все. Ти, навпаки, сказала коротко і ясно.
Лозиння жахливо заскрипіло, коли він повернувся у своєму кріслі, щоб подивитися мені в обличчя. На одну страхітливу мить у мене промайнуло в голові, що його хребет тріснув.
– Нітрит натрію, – сказав він. – Безсумнівно, тобі не треба пояснювати, що таке нітрит натрію.
Не треба пояснювати? Нітрит натрію – протиотрута при отруєнні ціанистим калієм, і я знала його у всіх можливих реакціях так само добре, як власне ім’я. Але як він здогадався використати його в ролі прикладу? Він ясновидець?
– Заплющ очі, – провадив далі доктор Кіссінґ. – Уяви, що ти тримаєш у руці пробірку з тридцятивідсотковим розчином соляної кислоти. Ти додаєш туди невелику кількість нітриту натрію. Що відбувається?
– Мені не треба заплющувати очей, – відповіла я. – Він стане жовтогарячим… жовтогарячим і каламутним.
– Прекрасно! Барви цих пропащих поштових марок, еге ж? А далі?
– Із часом, хвилин за двадцять або тридцять, він проясніє.
– Проясніє. Я закінчив.
Немов гора звалилася з моїх плечей, і на устах у мене з’явилася дурнувата усмішка.
– Певно, ви були славним учителем, сер, – сказала я.
– Атож, я був… колись. А тепер ти принесла мені мій маленький скарб, – мовив він, знову переводячи погляд на марки.
Цього я не сподівалася; це не спадало мені на думку. Я лише хотіла дізнатися, чи живий ще власник «Ольстерського Месника».
Потому я збиралася віддати марку татові, щоб він передав її поліції, яка належним чином простежить, щоб вона дійсно повернулася до законного власника. Доктор Кіссінґ умить відчув мої сумніви.
– Дозволь мені поставити тобі ще одне запитання, – сказав він. – Що якби ти завітала сюди оце нині й довідалася, що я врізав дуба, так би мовити відійшов у вічність?
– Ви маєте на увазі, якби ви померли, сер?
– Атож, це саме те слово, яке я намагався згадати, – помер. Атож.
– Гадаю, мені слід би було віддати татові вашу марку.
– Аби він залишив її собі?
– Він би знав, як із нею вчинити.
– На мій погляд, найслушнішим вибором буде власник марки, як ти гадаєш?
Я знала, що відповідь буде ствердною, проте мені несила було промовити її. Я знала, що понад усе на світі мені хочеться подарувати марку татові, хай навіть вона не моя. Водночас я хотіла віддати обидві марки інспектору Г’ювітту. Але з якої речі?
Закуривши ще одну цигарку, доктор Кіссінґ уліпив зір у вікно. Урешті-решт він простягнув мені одну марку, залишивши другу собі.
– Це «АА», – сказав він. – Вона не моя, мені вона не належить, як мовиться у старій пісні. Твій тато може зробити з нею все, що побажає. Вирішувати не мені.
Я взяла в нього «Ольстерського Месника» й обережно загорнула в носову хусточку.
– Інакше з бездоганною маленькою «ТЛ» – моєю. Моєю власною, понад усякий сумнів.
– Я думаю, що вам буде за щастя знову приклеїти її у ваш альбом, сер, – смиренно сказала я, ховаючи її близнючку до кишені.
– Мій альбом? – він видав смішок, схожий на крякання, а потім закашлявся. – Мої альбоми, як сказав любий покійний Доусон,[127] звіяло вітром.
Він одвів вибляклі очі до вікна, невидюще дивлячись у бік лужка, де дві леді поважного віку пурхали й робили піруети, немов дивоглядні метелики, під осяяними сонцем буками.
127
Ернст Доусон (1867–1900) – англійський поет і письменник. Цитатою з його поезії «Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae» – «звіяні вітром» – Маргарет Мітчелл (1900–1949) назвала свій знаменитий роман.