Я так розлютилася, аж мені захотілося сплюнути, що я й зробила.
Як би вчинила Марі Анн Польз Лавуазьє? – промайнуло в мене в голові. Вона б стояла тут, димуючи й клекочучи, наче маленький вулканчик, що виходить, коли займається дрібка дихромат амонію? Але щось я непевна. Марі Анн облишила б хімію й заходилася б коло дверей.
Я несамовито поторсала дверну ручку й увалилася до кімнати. Якийсь бовдур швендяв тут і забув замкнути бісові двері! Сподіваюся, мене ніхто не бачив. Добре, що це мені спало на думку. Я відразу ж второпала, що непогано буде закотити «Ґледіс» усередину, щоб її не запримітили допитливі перехожі.
Обійшовши прикритий дошкою лаз у підлозі, я обережно дісталася до стелажів зі зжовклими газетами.
Я без великих зусиль відшукала потрібні випуски «Хронік Гінлі». Атож, це тут. Як я й гадала, некролог містера Твайнінґа вийшов у п’ятницю, після звістки про його смерть.
«Твайнінґ, Ґренвіль, магістр гуманітарних наук (Оксфорд). Загинув знагла минулого понеділка в школі Ґреймінстер, поблизу Гінлі, у віці сімдесяти двох років. Його батьки, Маріус і Доротея Твайнінґи, із Вінчестера, померли. Після нього залишилася племінниця, Матильда Маунтджой з Бішопс Лейсі. Містер Твайнінґ похований неподалік від каплички в Ґреймінстері, де превелебний каноник Блейк-Сомс, парафіяльний священик Святого Танкреда в Бішоп-Лейсі, і капелан Ґреймінстера помолилися за його душу. Вінків було без ліку».
Але де його поховали насправді? Може, його тіло відправили до Вінчестера, щоб він спочивав поряд із батьками? Чи поховали-таки в Ґреймінстері? Дуже навряд. Найпевніше, я знайду його могилу на церковному цвинтарі Святого Танкреда, за дві-три хвилини ходьби звідси.
Я поставлю «Ґледіс» поза ремонтним гаражем – нема потреби зайвий раз муляти комусь очі. Якщо я зігнуся в три дуги й не висовуватимусь з-за живоплоту, що оперізував бечівник,[129] я легко прошмигну звідси на церковне обійстя й мене ніхто не помітить.
Коли я відчинила двері, загавкав пес. Місіс Фейруезер, голова жіночої вівтарної гільдії, вигулькнула в провулку зі своїм Корджі. Я встигла причинити двері до того, як вона чи її пес змогли примітити мене. Далі обережно визирнула з вікна й побачила, як пес обнюхує стовбур дуба, а місіс Фейруезер дивиться кудись убік, удаючи, що не знає, що там коїться на іншому кінці повідка.
Агій! Мені доведеться чекати, поки пес зробить свою справу. Я обвела кімнату поглядом.
Обабіч дверей розміщувалися саморобні книжкові шафи, чиї грубо витесані, прогнуті полиці мали такий вигляд, наче їх змайстрував старанний, але невдалий тесля-самоук.
Праворуч цілі покоління застарілих довідників – рік за роком «Крокфордський церковний довідник», «Гейзеллський щорічник», «Альманах Віттакера», «Порадник Келлі», «Флотський щорічник Брейсі» – незручно здавлені, стояли пліч-о-пліч на нефарбованих полицях, їхні колись розкішні оправи червоної, синьої й чорної барв тепер вигоріли до брунатного під впливом часу й струменів денного світла, і всі вони пахли мишвою.
Полиці ліворуч були щільно заставлені вервечками однакових сірих томів, на кожному була одна й та сама назва, викарбувана золотом на спинці вишуканими готичними літерами: «Ґреймінстерець», – і я второпала, що це щорічники з татової школи. Ми навіть мали кілька таких у Букшоу. Я дістала один із полиці, не зауваживши, що він датований 1942 роком.
Поставивши його на місце, я провела вказівним пальцем ліворуч, по спинках решти книг: 1930… 1925…
Те-те-те! 1920 рік! Мої руки тремтіли, коли я витягала книжку й перегортувала її від кінця до початку. Її сторінки рясніли статтями про крикет, веслування, легку атлетику, гуманітарні науки, регбі, фотографію й природознавство. Наскільки я бачила, про гурток фокусників чи товариство філателістів тут не було жодного слова. Скрізь були розкидані світлини, де шеренга за шеренгою стояли всміхнені хлопчики, які іноді корчили міни в камеру.
На авантитулі була облямована чорним світлина з портретом. На ній джентльмен бездоганної подоби в конфедератці й мантії недбало присів на край столу, тримаючи в руці підручник із латини й дивлячись на фотографа з ледь уловною усмішкою. Під світлиною значилося: «Ґренвіль Твайнінґ, 1848–1920».
І квит. Жодного слова про події, супутні його смерті, жодних панегіриків, жодних теплих спогадів про нього. Може, це навмисне замовчування?
Тут пахне смаленим.
Я почала помалу перегортати сторінки, проглядаючи статті й читаючи написи під світлинами, де тільки вони були. Проглянувши дві третини книги, моє око зачепилося за прізвище де Люс. На світлині були зображені три хлопчики в сорочках і шкільних шапинках, вони сиділи на лужку біля плетеного козуба на рядні, заставленому чимось на зразок закусок для пікніку: паляниця, слоїк варення, тістечка, яблука й кухлі з імбирним пивом.