Вона помітила, як змінився Ґаетан, як злість та безсила лють стирали співчуття з його очей та усмішку з губ. Він майже не говорив після бомбардування, а коли й казав щось, то його голос був монотонний та різкий. Тепер вони вже більше знали про війну, про те, що на них чекало.
— Тобі було б безпечніше тут, з твоєю сестрою, — сказав чоловік.
— Мені не потрібна безпека. А моїй сестрі не потрібна я.
Вона повернулася, щоб поглянути на нього. Місячне сяйво падало нерівними візерунками. Воно підсвічувало його очі та рот у той час, як ніс і підборіддя лишалися в темряві. Він знову здавався якимось іншим. Постарілим, змученим, злим. Від нього відгонило потом, кров’ю, брудом і смертю. Утім, як і від неї.
— Ти чув про Едіт Кавелл? — спитала вона.
— Я схожий на освічену особу?
На мить вона замислилась, а тоді відповіла:
— Так.
Він замовк, й Ізабель зрозуміла, що здивувала його.
— Я знаю, хто це. Вона врятувала життя сотень льотчиків Альянсу під час Великої війни. Вона відома своїм висловом «патріотизм — це ще не все». І це твоя героїня. Жінка, страчена ворогом.
— Жінка, яка щось у житті зробила, — сказала Ізабель, вивчаючи його. — Я сподіваюся, що ти — злочинець і комуніст — допоможеш мені зробити те саме. Можливо, я і справді така навіжена й імпульсивна, як про мене кажуть.
— Хто каже?
— Усі, — вона замовкла. Колись вона вирішила, що ніколи нікому не довірятиме, але все ж вона вірила Ґаетану. Він дивився так, наче вона була якоюсь важливою. — Ти візьмеш мене із собою. Як обіцяв.
— Ти знаєш, як скріплюють такі угоди?
— Як?
— Поцілунком.
— Перестань дражнитися. Я серйозно.
— Що може бути серйозніше за поцілунок на порозі війни? — Він ледь помітно всміхнувся. Чистий гнів знову блищав у його очах. Це лякало її й нагадувало, що вона нічогісінько про нього не знає.
— Я могла б поцілувати чоловіка, який був би достатньо сміливим, аби взяти мене із собою в бій.
— Здається, ти нічого не знаєш про поцілунки, — зітхнув він.
— Наче ти багато знаєш.
Ізабель відвернулася від нього. А потім, намагаючись здаватися байдужою, знову повернулась до нього обличчям і відчула його подих на своїх віях.
— Я хочу взяти тебе із собою, — сказав він.
Ґаетан повільно обійняв її та притягнув до себе.
— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, і їхні губи майже торкнулися. Вона не знала, говорив він про війну чи питав дозволу на поцілунок, але тієї миті це не мало жодного значення. Ізабель ставилася до поцілунків з хлопцями, як до дріб’язку, який нічого не означав. Ніколи раніше дівчина справді не жадала поцілунку.
— Так, — прошепотіла вона і нахилилась до нього.
Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше вона зрозуміла, про що йшлося в романтичних оповідях, які вона читала. Вона збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.
— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. Востаннє вона казала ці слова мамі, коли їй було чотири. Її зізнання раптом змінило вираз обличчя Ґаетана. Його усмішка була така бліда й фальшива, що вона нічого не могла зрозуміти. — Що таке? Я щось не так зробила?
— Ні. Звісно, ні, — відповів він.
— Нам пощастило знайти один одного, — сказала вона.
— Нам не пощастило, Ізабель. Повір мені. — Він знову нахилився до неї, щоб поцілувати.
Вона цілком віддалася цьому поцілункові, дозволила йому стати цілим усесвітом. Тепер вона знала, що означає бути важливою для когось.
Прокинувшись, В’янн насамперед звернула увагу на тишу. Десь співала пташка. Жінка лежала нерухомо й прислухалася. Поруч із нею Софі щось бурмотіла уві сні.
В'янн підійшла до вікна й відсунула фіранку.
У дворі гілки яблунь звисали з дерев, наче зламані руки. Хвіртка трималася на одній завісі. Через дорогу виднілося стоптане поле й понівечені квіти. Біженці залишили по собі своє майно та сміття — валізи, дитячі візки, надто важкі пальта й наволочки.
В'янн спустилася вниз та обережно прочинила парадні двері. Не почувши шуму, вона повернула замок.
Її город було знищено. Люди вирвали все, що здавалося їстівним, виривши земляні насипи.
Нічого не лишилося. Почуваючись розбитою, вона пішла на заднє подвір’я, яке також було спаплюжене.
Вона вже збиралася повернутись у будинок, коли почула звук, схожий на скавчання. Можливо, плач дитини.
Знову. Невже хтось покинув немовля?
Вона обережно рушила через подвір’я до дерев’яної альтанки, оповитої трояндами й жасмином.
Ізабель, згорнувшись клубочком, лежала на землі. Її сукня була подерта, обличчя в порізах та синцях, а ліве око сильно набрякло. До сукні був приколотий шматок паперу.
— Ізабель!
Підборіддя її сестри ледь заворушилось, і вона розплющила запалене око.
— Ві, — сказала вона хрипким голосом. — Дякую, що не впустила мене.
В’янн підійшла і нахилилася до неї.
— Ізабель, ти вся в крові та синцях. Тебе не…
Ізабель не одразу її зрозуміла.
— A-а. Це не моя кров. Принаймні здебільшого, — вона роззирнулась навколо. — Де Ґает?
— Що?
Ізабель схопилась на ноги і мало не впала.
— Він мене кинув? Кинув, — вона заплакала. — Він залишив мене.
— Ходімо, — ніжно сказала В'янн. Вона завела сестру в прохолодний затишок будинку, де Ізабель скинула залиті кров’ю черевики, які вдарились об стіну й гепнулись на підлогу. Ідучи до ванної, розташованої під сходами, вона залишала криваві сліди.
Поки В’янн гріла воду та наповнювала ванну, Ізабель сіла на підлогу, розкинувши ноги в сторони. Її ступні були замащені кров'ю. Вона щось бурмотіла й витирала сльози, які на її щоках перетворювалися на грязюку.
Коли ванна наповнилась, В’янн повернулася до Ізабель і допомогла їй роздягтися. Ізабель була, наче дитина. Вона не пручалася і лише схлипувала від болю.
В’янн розстібнула сукню Ізабель, яка колись була червона, і відкинула її вбік, побоюючись, що від найменшого подуву її сестра може впасти. Мереживна білизна Ізабель місцями теж була заляпана кров’ю.
Ізабель зчепила зуби і ступила у ванну.
— Відкинься назад.
Ізабель зробила, як їй наказали, і В’янн почала лити гарячу воду сестрі на голову, дбаючи, щоб вона не потрапила в очі. Миючи брудне волосся і побите тіло Ізабель, вона весь час повторювала безглузді слова, які мали б заспокоїти дівчину.
Вона допомогла Ізабель вилізти з ванни й витерла її м’яким білим рушником. Ізабель, відкривши рота, дивилася на неї порожніми очима.
— Може, тепер поспиш? — спитала В’янн.
— Посплю, — пробурмотіла Ізабель, схиливши голову набік.
В’янн принесла сестрі нічну сорочку, яка пахла лавандою і трояндами, та допомогла її вдягнути. Очі Ізабель самі заплющувалися, поки В’янн вела її у спальню нагорі і вкривала легким простирадлом. Ізабель заснула ще до того, як її голова торкнулася подушки.
Ізабель прокинулась у темряві. Але ж вона пам’ятала денне світло.
Де вона?
Вона сіла на ліжку так різко, що в неї запаморочилося в голові. Вона кілька разів швидко вдихнула й видихнула, а тоді роззирнулася навколо.
Спальня в Le Jardin. Її стара кімната. Вона не навіювала їй теплих почуттів. Як часто мадам Дюма зачиняла її тут «задля її ж добра»?
— Не думай про це, — сказала вона вголос.
А тоді зринув ще гірший спогад: Ґаетан. Він покинув її після всього, що з ними сталося. Ця згадка сповнила її глибоким відчаєм, так добре їй відомим.
Невже життя її нічого не навчило? Люди йдуть. Вона це знала. Особливо часто вони йдуть від неї.
Ізабель одягла синю домашню сукню, яку В’янн залишила для неї на ліжку. Тримаючись за металевий поручень, вона спустилася сходами вниз. Кожен сповнений болем крок був для неї наче тріумф.
Унизу було тихо, лише з радіо неголосно лунали звуки. Вона була певна, що це Моріс Шевальє співає про кохання. Чудово.