В’янн поралася на кухні. На ній був картатий фартух, одягнений на блідо-жовту сукню. Хустка з квіточками покривала її волосся. Жінка чистила картоплю спеціальним ножем. Позаду неї щось булькотіло в чавунній каструлі.
Від запаху в Ізабель аж слина покотилася.
В’янн поквапилась витягти для неї стілець з-за маленького столика, що стояв у кутку:
— Ось, сідай.
Ізабель усілася. В’янн принесла їй заздалегідь підготовлену тарілку. На ній лежали великий шматок теплого хліба, сир, паста з айви та кілька шматків шинки.
Ізабель узяла хліб своїми червоними, подряпаними руками, піднесла до обличчя й відчула його аромат. Її руки тремтіли, коли вона намазувала на хліб сир, присмачуючи зверху фруктами. Із дзенькотом поклавши ніж, дівчина жадібно відкусила шмат хліба. Це була найсмачніша їжа в її житті. Тверда скоринка паляниці, м’яка середина, фрукти й сир мало не змусили її знепритомніти. Вона їла, наче ошаліла, навіть не помічаючи чашки чорної кави, яку сестра поставила поруч із нею.
— Де Софі? — спитала Ізабель. Її щоки були набиті їжею. Вона не могла зупинитися навіть задля пристойності. Дівчина потягнулася по персик, відчула його приємну достиглість і відкусила шматочок. Сік потік її підборіддям.
— Вона в сусідів, грається із Сарою. Пам’ятаєш мою подругу Рейчел?
— Пам’ятаю, — відповіла Ізабель.
В’янн і собі налила маленьку чашку еспресо та сіла за стіл.
Ізабель не стримала відрижки:
— Вибач.
— Думаю, деякими манерами зараз можна знехтувати, — усміхнулася В’янн.
— Ти не знайома з пані Дюфур. Вона точно дала б мені добрячої прочуханки за такий злочин, — Ізабель зітхнула. Тепер їй боліло в шлунку. Вона відчувала, що може виблювати. Дівчина витерла підборіддя рукавом.
— Які новини з Парижа?
— Свастика майорить над Ейфелевою вежею.
— А як тато?
— Каже, що нормально.
— Закладаюся, що переживає за мене, — сказала Ізабель із прикрістю в голосі. — Дарма він позбувся мене. Хоча коли він робив інакше?
Вони зустрілися поглядами. Це був один із небагатьох їхніх спільних спогадів. Відчуття, що їх покинули. Та В’янн, вочевидь, не хотіла про це згадувати.
— Ми чули, що понад десять мільйонів людей стали біженцями.
— Натовп — це ще не найгірше, — відповіла Ізабель. — Там були переважно жінки, діти і старі. А вони просто… нищили нас.
— Дякувати Богові, усе скінчилося, — сказала В’янн. — Найкраще думати про хороше. Хто такий Ґаетан? Ти говорила про нього, коли була ледь при тямі.
Ізабель потяглася до подряпини на зовнішньому боці руки, та надто пізно зрозуміла, що не треба було її чіпати. Знову потекла кров.
— Можливо, це він залишив? — сказала В’янн, коли пауза затяглася. Вона дістала зіжмаканий аркуш паперу з кишені фартуха. Це була записка, приколота до сукні Ізабель. Вона вся була вкрита брудними й кривавими відбитками пальців. На папірці було написано: «Ти не готова».
Ізабель здалося, що світ вислизає з-під її ніг. Реакція наївного дівчиська, і вона це розуміла, та однаково їй було дуже боляче. Він хотів узяти її із собою до того поцілунку, однак потім відчув, що їй чогось бракує.
— Він ніхто, — сказала вона похмуро, зім’явши записку. — Просто брехун із чорнявим волоссям та різкими рисами обличчя. Він — ніхто, — вона поглянула на В’янн. — Я піду на війну і байдуже, хто що думає. Я водитиму швидку чи робитиму перев’язки.
— Заради Бога, Ізабель! Париж окуповано. Нацисти контролюють місто. Що з цим може вдіяти вісімнадцятирічна дівчина?
— Я не ховатимуся тут, поки нацисти нищать Францію. І кажімо відверто: ти ніколи не мала до мене особливих сестринських почуттів, — її обличчя напружилось. — Щойно я зможу ходити, мене тут не буде.
— Тут ти будеш у безпеці, Ізабель. Ось що справді має значення. Ти маєш лишитися.
— У безпеці? — пирхнула Ізабель. — Думаєш, це має значення, В’янн? Дозволь розповісти тобі, що я там бачила. Французькі солдати тікають від ворога. Нацисти вбивають невинних. Можливо, ти можеш заплющити на це очі, але я — ні.
— Ти залишишся тут, у безпеці. І ми більше про це не говоритимемо.
— Хіба я колись була з тобою в безпеці, В’янн? — спитала Ізабель, помітивши по очах сестри, що завдає їй болю.
— Я була молодою, Ізабель. Я намагалася бути тобі матір’ю.
— Прошу тебе, не починаймо з брехні.
— Після того як я втратила дитину…
Ізабель відвернулась і пошкутильгала геть, перш ніж устигла сказати щось надто прикре. Дівчина зціпила руки, які досі тремтіли. Ось чому вона не хотіла повертатися до цього будинку й бачити сестру. Ось чому її не було тут роками. Надто багато болю було між ними. Аби приглушити думки, вона зробила радіо голосніше.
Раптом крізь шипіння на радіохвилі зазвучав невідомий голос:
— Говорить маршал Петен…
Ізабель насупилась. Петен був героєм Великої війни, лідером, якого обожнювала Франція. Дівчина додала гучність.
В’янн підійшла до неї.
— …Я можу припустити, куди вирушив французький уряд…
Перешкоди перебивали повідомлення.
Ізабель нетерпеливо стукнула по радіоприймачу.
— …наша звитяжна армія героїчно б’ється проти ворога, який переважає нас чисельно та в озброєнні…
Перешкоди. Знову вдаривши приймач, Ізабель вигукнула:
— Чорт!
— …у ці болісні години я думаю про нещасних біженців на наших дорогах. Я висловлюю їм свої співчуття та хвилююся за них. З важким серцем я кажу вам, що сьогодні потрібно припинити боротьбу.
— Ми перемогли? — спитала В'янн.
— Тс-с-с! — різко перебила її Ізабель.
— …Минулої ночі я звернувся до ворога і спитав, чи готовий він поговорити зі мною як солдат із солдатом після того, як битва скінчиться. Поговорити, аби припинити кровопролиття.
Старий і далі бубонів про «важкі дні», «страждання», а найгірше — про «долю батьківщини». А потім він вимовив слово, якого Ізабель ніколи не чула у Франції: «Здавайтеся».
На своїх скривавлених ногах Ізабель пошкутильгала геть із кімнати. Вона рушила на заднє подвір’я, адже їй було дуже потрібне свіже повітря.
Здатися. Франція. Здається Гітлеру.
— Може, це на краще, — тихо промовила її сестра.
Коли це тут з’явилася В’янн?
— Ти ж чула про маршала Петена. Таких героїв, як він, годі й шукати. Якщо вже він каже, що потрібно припинити боротьбу, то, мабуть-таки, потрібно. Я впевнена, що він домовиться з Гітлером.
В’янн потягнулася до сестри.
Ізабель відсахнулась. Від заспокійливого дотику В’янн її аж пересмикнуло. Вона поглянула сестрі у вічі:
— З таким, як Гітлер, не можна домовитись.
— То ти знаєш більше за наших героїв?
— Я знаю, що не можна здаватися.
В’янн видихнула з розчаруванням.
— Якщо маршал Петен уважає, що здатися — це найкраще для Франції, то так воно і є. Принаймні війна скінчиться, і наші чоловіки повернуться додому.
— Ти дурна.
— Нехай, — відповіла В’янн і повернулась у будинок.
Ізабель підняла очі до яскравого безхмарного неба. Як скоро в ньому кружлятимуть німецькі літаки?
Вона не знала, чи довго простояла там, малюючи у своїй уяві найгірші картини. Вона згадувала, як нацисти відкрили вогонь по невинних жінках та дітях, як фарбували зелену траву в колір їхньої крові.
— Тітонька Ізабель?
Ізабель почула тоненький голосочок, який наче лунав десь здалеку. Вона повільно повернулась.
Гарненька дівчинка стояла біля задніх дверей Le Jardin. Її шкіра була бліда, немов порцеляна, як і в її матері, а очі, які на такій відстані здавалися чорними, мов два вуглики, були схожі на батькові. Вона немов зійшла зі сторінок казки про Білосніжку чи Сплячу Красуню.
— Невже ти Софі? — сказала Ізабель. — Коли я востаннє тебе бачила… ти смоктала палець.
— Я досі інколи так роблю, — змовницьки всміхнулася Софі. — Ви ж нікому не скажете?
— Я? Ніхто не зберігає таємниць краще за мене, — Ізабель підійшла до неї, а в голові крутилося: «Це моя небога». Родина.