В’янн стояла біля столу у своєму класі й дивилася на світлі дитячі обличчя перед нею. Поруч із партою кожної дитини на підлозі лежав протигаз. Тепер малеча носила їх скрізь.
Відчинені вікна та кам’яні стіни трохи рятували від сонця, та все одно було дуже гаряче. Хоч і без цієї спеки не виходило на чомусь сконцентруватися. З Парижа надходили жахливі новини. Люди навколо говорили лише про похмуре майбутнє і страшне сьогодення: німці в Парижі. Лінія Мажино не встояла. Французькі солдати гинули в окопах і тікали з фронту. Уже три ночі, відтоді як їй зателефонував батько, вона не могла спати. Ізабель перебувала невідомо де між Парижем та Карріву, а від Антуана не було жодної звістки.
— Хто хоче провідміняти дієслово? — спитала вона втомлено.
— Хіба нам не треба вчити німецьку?
В’янн нарешті збагнула, про що її запитали. Учні з цікавістю дивилися на неї.
— Перепрошую? — мовила вона і відкашлялась, аби виграти час.
— Нам слід було б вивчати німецьку, а не французьку.
Це був юний Жилль Фурньє, син м'ясника. Його батько і троє старших братів пішли на фронт, залишивши його з матір’ю наглядати за крамницею.
— А ще вчитися стріляти, — підтримав Франсуа. — Моя мама каже, ми теж маємо навчитися вбивати німців.
— Моя бабуся каже, що ми повинні тікати звідси, — сказала Клер. — Вона пам’ятає останню війну і думає, що ми дурні, бо лишаємося.
— Німці ж не перейдуть Луари,[2] чи не так, мадам Моріак?
У першому ряду, по центру, склавши руки на дерев’яній парті й широко розплющивши очі, сиділа Софі. Чутки гнітили її, як і В’янн. Дівчинка дві ночі поспіль засинала в сльозах, переживаючи за тата. Тепер вона принесла до школи Бебе. Поруч сиділа її не менш перелякана найкраща подруга Сара.
— Боятися — це цілком нормально, — сказала В’янн, підійшовши до них. Те саме вона казала Софі й собі минулої ночі, але слова звучали фальшиво.
— Я не боюся, — відповів Жилль. — У мене є ніж. Я вб’ю кожного брудного фрица, який з’явиться в Карріву.
Очі Сари розширилися від страху:
— Вони прийдуть сюди?
— Ні, — відповіла В’янн. Та заперечувати це було непросто. У голосі відчувався її власний страх. — Французькі солдати — ваші батьки, дядьки й брати — найвідважніші у світі чоловіки. Я впевнена, що вони просто зараз б’ються за Париж, Тур та Орлеан.
— Але Париж уже захоплено, — заявив Жилль. — Що сталося з французькими солдатами на фронті?
— У війнах є битви і маленькі сутички. Є і втрати. Однак наші чоловіки ніколи не дозволять німцям перемогти. Ми ніколи не здамося, — вона підійшла ближче до учнів. — Але ми теж маємо виконувати свої обов’язки. Ті, хто залишився тут. Ми мусимо бути сміливими, сильними та вірити в краще. Ми мусимо жити далі, щоб наші батьки, брати і… чоловіки могли потім повернутися до нормального життя, правда ж?
— А як щодо тітки Ізабель? — спитала Софі. — Дідусь казав, що вона вже мала би бути тут.
— Мій двоюрідний брат теж утік із Парижа, — сказав Франсуа. — І теж досі не з’явився тут.
— Мій дядько каже, що на дорогах небезпечно.
Пролунав дзвоник, й учні позіскакували зі своїх місць. Вони миттю забули про війну, літаки та страх. Вони були восьми- та дев’ятирічними дітлахами, у яких закінчився літній навчальний день. І поводилися вони відповідно: кричали, сміялися, говорили наперебій і, штовхаючись, бігли наввипередки до дверей.
В'янн зраділа дзвонику. Вона була лише вчителькою. Що вона могла знати про такі загрози? Як вона могла заспокоїти дитину, коли її власний страх рвався назовні? Жінка взялася за звичні справи — прибирання різних дрібниць, які залишили після себе шістнадцятеро дітлахів, вибивання крейди з губки, складання підручників. Зрештою вона поклала папери й олівці у свій шкіряний портфель і дістала з нижньої шухляди столу сумочку. Надягнувши солом’яний капелюх, В’янн вийшла з класу.
Вона йшла тихими коридорами, махаючи колегам, які були ще зайняті. Кілька аудиторій були зачинені, оскільки вчителів-чоловіків мобілізували.
Біля класу Рейчел вона зупинилась і побачила, як та кладе свого сина у візочок і тоді котить його до дверей. Рейчел планувала взяти відпустку на цю чверть, аби бути вдома з Арі, але війна зруйнувала всі плани. Тепер вона не мала іншого вибору, окрім як брати дитину із собою на роботу.
— У тебе такий вигляд… Я почуваюся так само, — сказала В’янн, коли її подруга підійшла. Темне волосся Рейчел через вологість стало вдвічі об’ємнішим.
— Я в такому відчаї, що навіть уважатиму це за комплімент. До речі, у тебе на щоці крейда.