У цій дискусії, яка, наче вир, затягла в себе протягом кількох тижнів усі найвидатніші авторитети, вперше за вісімдесят років похитнулася доктрина Гемоу-Шеплі.
Якийсь час дехто ще намагався її захистити, стверджуючи, начебто Океан не має нічого спільного з живим організмом, що це навіть не «поза» — чи «добіологічне» утворення, а всього-на-всього геологічна формація, хоч і незвичайна, бо здатна тільки стабілізувати орбіту Соляріса, змінюючи сили тяжіння; при цьому посилалися на закон Ле Шательє.
На противагу цій консервативній думці з’явилися інші гіпотези, які проголошували (наприклад, одна з найдосконаліших — гіпотеза Чівіта-Вітти), що Океан — результат діалектичного розвитку: від свого первісного стану, від Праокеану — розчину хімічних речовин, які слабо реагують — він зумів під впливом зовнішніх умов (тобто змін планетної орбіти, які загрожували його існуванню), минаючи всі земні щаблі розвитку, минаючи виникнення одно— й багатоклітинних організмів, рослинну й тваринну еволюцію, утворення нервової системи й мозку, зробити різкий стрибок до стадії «гомеостатичного океану». Інакше кажучи, він не пристосовувався, як земні організми, протягом сотень мільйонів років, до навколишнього середовища, щоб тільки після такого тривалого часу дати початок розумним істотам, а зразу ж сам запанував над своїм середовищем.
Це було дуже оригінально, а проте й досі ніхто не розумів, як драглиста маса може стабілізувати орбіту небесного тіла. І хоч уже майже ціле століття були відомі пристрої, які створюють штучні силові й гравітаційні поля — гравітатори, важко було навіть уявити, як саме аморфний кисіль може зробити те, що в гравітаторах досягалося за допомогою складних ядерних реакцій та величезних температур. У газетах, які тоді писали про «таємниці Соляріса», потішаючи читачів і викликаючи обурення у вчених наївними вигадками, траплялися навіть твердження, буцім планетарний Океан — далекий родич земних електричних вугрів…
Та коли одну проблему вдавалося якоюсь мірою розв’язати, на її місці, — як це згодом не раз бувало з планетою Соляріс, — поставала інша, ще неймовірніша.
Дослідження показали, що Океан діє зовсім не за принципом наших гравітаторів (зрештою, це було б і неможливо), а здатен безпосередньо моделювати метрику часу — простору, що, до речі, призводить до відхилень при вимірюванні часу на одному й тому самому меридіані планети. Отже, Океан у певному розумінні не тільки знав теорію Ейнштейна — Бові, але й міг використовувати її висновки (чого не можна сказати про нас).
У науковому світі це відкриття викликало справжню бурю, чи не найсильнішу в нашому столітті. Всіма визнані непохитні теорії розсипалися на порох, у науковій літературі з’явилися досить-таки єретичні статті, а альтернатива «геніальний Океан» чи «гравітаційні драглі» розпалила уми.
Усе це відбувалося десь за півтора десятка років до мого народження. Коли я ходив до школи, Соляріс, — на підставі встановлених на той час фактів, — було вже повсюдно визнано планетою, на якій є життя, але яку населяє тільки один мешканець.
Другий том Х’юза і Ейгеля, який я гортав майже машинально, починався з систематики, такої ж оригінальної, як і кумедної. Класифікаційна таблиця рекомендувала по черзі: тип — політерія (Polytheria), порядок — одноклітинні (Syncytialia), клас — метаморфні (Metamorpha).
Немовби нам було відомо хтозна-скільки представників цього виду, тимчасом як насправді існував тільки один — щоправда, вагою в сімнадцять більйонів тонн.
Під пальцями в мене шелестіли кольорові діаграми, графіки, дані спектральних аналізів, які демонстрували характер і перебіг основного обміну та його хімічні реакції. Що далі я заглиблювався в товстенний том, то більше математики з’являлося на крейдяних сторінках; так нібито наші відомості про цього представника класу метаморфних, який лежав, повитий темрявою ночі, що тривала тут чотири години, за кількасот метрів під сталевим днищем станції, були вичерпні.
Насправді ж не всі вчені ще дійшли одностайної думки про те, чи Океан «істота», а тим більше чи можна вважати його розумним. Я поставив грубий том на полицю й узяв наступний. Він поділявся на дві частини. У першій викладалися протоколи незліченних експериментів, метою яких було встановити контакт з Океаном. У мої студентські роки ці спроби — я це дуже добре пам’ятаю, — породили силу-силенну анекдотів, жартів та дотепів; здавалося, навіть середньовічна схоластика в порівнянні з тими нетрями, в які завела вчених ця проблема, була ясніша й доступніша. Друга частина тому, яка налічувала майже тисячу триста сторінок, містила самі тільки бібліографічні відомості про досліджувану тему. Сама ж література з цього питання, мабуть, не вмістилася б і в кімнаті, де я сидів.