Я підвівся. Сонячний диск, схожий на водневий вибух, занурюючись в Океан, послав мені навздогін горизонтальний пучок майже матеріальних променів; коли вони торкнулися моєї щоки, — я вже спускався трапом униз, — мене немов обпекло розпечене тавро.
Зійшовши до половини трапа, я раптом передумав і повернувся нагору. Обігнув лабораторію. Як я уже казав, її оперізував коридор; пройшовши кроків сто, я опинився по другий її бік, навпроти точнісінько таких самих скляних дверей, але навіть не пробував їх відчинити, бо був переконаний, що вони замкнені.
Я шукав віконце в пластиковій стіні чи хоча б якусь шпарку; бажання підглянути за Сарторіусом не видавалося мені непристойним. Хотілося нарешті покінчити з усіма здогадками й дізнатися правду, хоча я навіть не уявляв, чи зможу її зрозуміти.
Мені спало на думку, що лабораторні приміщення освітлюються крізь ілюмінатори в стелі, тобто у верхній обшивці, й що коли я виберуся назовні, можливо, вдасться зазирнути крізь них усередину. Але для цього треба було знову спускатися по скафандр і кисневий апарат. Я стояв біля трапа, розмірковуючи, чи варта справа заходу. Цілком імовірно, що скло у верхніх ілюмінаторах матове. Але що залишалося робити? Я зійшов на середній ярус. Довелося пройти повз радіостанцію. Двері до неї були розчинені навстіж. Снаут сидів у кріслі в тій самій позі, в якій я його покинув. Він спав, але, зачувши звук моїх кроків, здригнувся й розплющив очі.
— Алло, Кельвіне! — хрипко окликнув він.
Я мовчав.
— Ну що? Довідався щось? — запитав Снаут.
— Так, — відповів я спроквола. — Він не один.
Снаут скривив губи:
— От бачиш! Це вже щось. То, кажеш, у нього гості?
— Не розумію, чому ви не хочете мені пояснити, що це таке, — промовив я ніби знехотя. — Оскільки я тут житиму, то однаково рано чи пізно про все довідаюся. Навіщо ж ці таємниці?
— Ти все зрозумієш, коли до тебе прийдуть гості, — відповів Снаут.
Здавалося, він на щось очікує й не дуже хоче зі мною розмовляти.
— Ти куди? — кинув, коли я рушив далі.
Я не відповів.
У залі ракетодрому нічого не змінилося. На підвищенні стояла навстіж відчинена моя закіптюжена капсула. Я підійшов до вішалок зі скафандрами, і в мене раптом зникло будь-яке бажання вибиратися назовні. Круто повернувшись, гвинтовим трапом зійшов до складів. Вузький коридор був захаращений балонами і штабелями ящиків. Стіни його полискували синявою нічим не покритого металу. Ще кілька десятків кроків — і побачив під стелею білі від інею труби холодильної установки. Я пішов уздовж них. Через муфту в товстому пластиковому манжеті їх було проведено в герметично замкнене приміщення. Коли я відчинив важкі, завтовшки в дві долоні двері з гумовою облямівкою, на мене війнуло холодом, що проймав аж до кісток. Я затремтів. Із плетива засніжених змійовиків звисали крижані бурульки. Тут також стояли вкриті шаром снігу ящики та контейнери, полиці вздовж стін були заповнені бляшанками й обгорнутими в прозорий пластик жовтуватими грудками якогось жиру. В глибині склепінчаста стеля знижувалася. Там висіла цупка, іскриста від паморозі штора. Я відгорнув її край. На підвищенні з алюмінієвих ґраток лежав якийсь великий, довгастий, укритий сірою тканиною предмет. Я підняв край полотнища, побачив застигле обличчя Ґібаряна. Чорне волосся зі сивим пасмом над лобом гладко прилягало до черепа. Переламуючи лінію шиї, високо стирчав борлак. Запалі очі дивилися в стелю, в кутику одного з них замерзла каламутна краплина.
Мене пробирав такий холод, що я ледве стримував дрож. Не випускаючи з правиці саван, я другою рукою торкнувся Ґібарянової щоки. Враження було таке, ніби під пальцями — мерзле поліно. Шкіра була шерехата від щетини, що пробивалася чорними цятками. В кутиках уст застиг вираз безмежного, презирливого терпіння. Опускаючи край тканини, я помітив, що по другий бік трупа з-під складок видніються кілька чорних довгастих намистинок чи квасолин, маленьких і великих. Я заціпенів.
Це були пальці босих ніг, які я бачив з боку підошви; випуклі подушечки великих пальців були ледь розсунуті. Під зім'ятим краєм савана розпласталася негритянка.
Вона лежала долілиць, мовби поринувши в глибокий сон. Дюйм за дюймом стягував я з неї грубу тканину. Голова, вкрита волоссям, зібраним у маленькі синювато-чорні жмутики, лежала на згині такої ж чорної масивної руки. Лискуча шкіра спини напнулася на горбиках хребців. Ані найменший порух не оживляв велетенського тіла. Я ще раз глянув на її босі підошви, і мене раптом вразила дивна деталь: вони не були ні стерті, ні сплющені вагою тіла, на них навіть не зроговіла шкіра від ходьби босоніж — вона залишилася такою ж тонкою, як на спині чи руках.
Аби пересвідчитися, що це справді так, я доторкнувся до негритянки, хоча зробити це мені було набагато важче, ніж доторкнутися до трупа. І тут сталося неймовірне: тіло, яке лежало на двадцятиградусному морозі, поворухнулося. Негритянка підгорнула ногу, як це робить собака, коли її взяти під час сну за лапу.
«Вона тут замерзне», — подумав я. Але її тіло було спокійне й не дуже холодне, я ще відчував у кінчиках пальців м'який дотик. Позадкувавши за штору, опустив її та вийшов у коридор. Мені здалося, що тут нестерпно душно. Трап знову привів мене в зал ракетодрому. Я сів на згорнутий кільцевий парашут і обхопив голову руками. По моєму тілу наче пройшов важкий коток. Я не знав, що зі мною діється. Був розчавлений, думки мої сповзали в якусь прірву — втрата свідомості, небуття видавалися мені тепер неймовірним та недосяжним благом.
Чого йти до Снаута чи Сарторіуса? Я не уявляв, щоби хтось із них міг звести в одне ціле все те, що я досі пережив, побачив, до чого доторкнувся власними руками. Єдиним порятунком, утечею, поясненням був діагноз — божевілля. Так, я, мабуть, збожеволів, одразу ж після посадки. Океан уплинув на мій мозок — я переживав галюцинацію, а якщо це так, то нема чого витрачати сили на марні спроби розгадати не існуючі насправді загадки, а треба шукати лікарської допомоги, викликати по радіо «Прометей» чи якийсь інший корабель, послати сигнал SOS.
І тут сталося те, чого я аж ніяк не сподівався: думка, що я збожеволів, заспокоїла мене.
Тепер я навіть дуже добре розумів слова Снаута, — якщо допустити, що взагалі існував якийсь Снаут і що я будь-коли з ним розмовляв — адже галюцинації могли початися значно раніше. Хто-зна, чи не перебуваю я ще й досі на борту «Прометея», уражений гострим нападом душевної хвороби, і все, що досі пережив, — тільки витвір моєї збудженої уяви? Та якщо я був хворий, то міг одужати, і це давало мені принаймні надію на порятунок, якої я не бачив у страшних кошмарах мого короткого кількагодинного перебування на планеті Соляріс.
Отже, треба було передусім провести якийсь логічно продуманий експеримент над самим собою, experimentum crucis[3], — котрий переконливо довів би мені, чи я справді схибнувся і став жертвою власного божевілля, чи, може, мої переживання, попри їхню цілковиту абсурдність і неправдоподібність, реальні.
Отак розмірковуючи, я придивлявся до металевої опори несучих конструкцій ракетодрому. Це була обшита випуклим листовим металом і пофарбована в блідо-зелений колір сталева щогла, що виступала зі стіни; у кількох місцях, на висоті приблизно метра, фарба облущилася — мабуть, її обдерли ракетні візки, які тут проїжджають. Я торкнувся до сталі, погрів її трохи долонею, постукав по краю захисної обшивки: чи можуть видива досягати такої міри реальності? «Можуть», — відповів сам собі; як-не-як, це був мій фах, і на такому я розумівся.
А чи можна придумати це вирішальне випробування? Спершу мені здавалося, що ні, бо мій хворий мозок (якщо він і справді хворий) створюватиме будь-які ілюзії, яких я від нього зажадаю. Адже не тільки під час недуги, а й у звичайному сні трапляється, що ми розмовляємо з незнайомими нам наяву людьми, ставимо образам, які нам приснилися, запитання й чуємо їхні відповіді, й хоча ці люди насправді тільки витвір нашої власної психіки, лише тимчасово виділені її псевдосамостійні частини, ми все-таки не знаємо, які слова вони вимовляють, аж поки вони (уві сні) заговорять до нас. А насправді ж ці слова створені тією ж виокремленою частиною нашого власного розуму, і через те ми повинні були б їх знати вже тієї миті, коли самі їх придумали, щоб укласти в уста співрозмовника, який нам приснився. Отож, хоч би що я задумав і здійснив, завжди міг собі сказати, що вчинив саме так, як це чинять уві сні. Ні Снаут, ні Сарторіус насправді могли зовсім не існувати, а тому ставити їм будь-які запитання було просто безглуздо.