Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, продовжував критично спостерігати за кожним моїм рухом.
— Ну що, поговоримо? — запитав він, коли я сів.
Я мовчав, притискаючи марлю, що почала сповзати з моєї щоки.
— У нас були гості, га?
— Так, — відповів я сухо, не маючи ні найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.
— І нам пощастило їх спекатися? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.
Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже рожевіли плямки молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на планеті Соляріс ніхто не засмаг...
— Одначе, ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув мені. — З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?
— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.
— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати, — сказав він і глянув на мене примруженими очима. — Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні мотузкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидавсь, як Лютер? Ні? О, — скривився він, — то ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок, — нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник. — Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є, — підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав: — Отже, ти вважаєш, що я свиня?
— Справжнісінька свиня, — недвозначно підтвердив я.
— Та невже? А ти би повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?
Я мовчав.
— Ґібарян був перший, з ким це сталося, — вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись. — Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми... ти здогадуєшся, що ми подумали?
Я здогадувався, але волів промовчати.
— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся. Ґібарян дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique[4]. Але Ґібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс.
— Який шанс?
— Ну, гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Звичайно, знаєш!
— Обчислення, — сказав я. — В шухляді. На радіостанції. Це його робота?
— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.
— Як довго це тривало?
— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.
— Як... йому?!
— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.
— А ви?..
— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.
— Ах... он воно що! — вихопилося в мене.
— Так.
— І там... у тій шафі...
— Так, мій любий. Так. Він не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер... тепер це вже стало для нас до певної міри... нормою.
Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, аніж почув.
— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви мали все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже...
— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому...
— Тільки його голос?.. Але ж... чому?
— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Але гадаю, тут не треба поспішати, бо хоча вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Проте ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.
— Я думав, що сам звихнувся.
— Ах, он як? І ти нікого не бачив?
— Бачив.
— Кого?!
Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:
— Ту... чорношкіру...
Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм'якла.
— Ти все ж таки міг мене остерегти, — провадив я далі вже не так упевнено.
— Я тебе остерігав.
— Тільки як!
— Єдино можливим способом. Зрозумій, — я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити...
— Послухай, Снауте, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому... певний досвід. Та... те... що з нею станеться?
— Тебе цікавить, чи вона повернеться?
— Так.
— Повернеться і не повернеться.
— Тобто як?
— Повернеться такою, якою була на початку... перших відвідин. Просто вона нічого не знатиме, точніше, поводитиметься так, ніби всього того, що ти вчинив, аби її скараскатись, ніколи не було. Вона не буде агресивною, якщо її не змусить до того ситуація, в яку ти її підштовхнеш...
— Яка ситуація?
— Це залежить від обставин.
— Снауте!
— Що ще хочеш почути від мене?
— Ми не можемо дозволити собі розкіш щось приховувати один від одного!
— Це не розкіш, — сухо урвав він мене. — Кельвіне, мені здається, що ти ще й досі не все розумієш... утім... стривай! — У нього заблищали очі. — Ти можеш розповісти, хто в тебе був?
Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитися на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлі відклеївся від щоки і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.
— Жінка, яку... — я не докінчив. — Вона вбила себе. Зробила собі ін'єкцію...
Снаут чекав.
— Самогубство?.. — запитав він, бачачи, що я мовчу.
— Так.
— І це все?
Я далі мовчав.
— Мабуть, не все... — протягнув він.
Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.
— Звідки ти це знаєш?
Він не відповів.
— Гаразд, — почав я, облизавши губи. — Ми посварилися. А втім, ні. Це я їй сказав... сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула... не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все зрозуміло й так... Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це... так їй і сказав. Наступного дня я згадав, що залишив у шухляді ті... ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії — вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і... не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та... коли я прийшов, вона була вже мертва.
— Ах, яке невинне хлоп'я...
Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.
— Навіщо ти так? — запитав я збентежено.
— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні, — швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити, — ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, можеш мучитися, навіть почуватися вбивцею, але... то не найстрашніше.
— Та ну! — глузливо вигукнув я.
— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого... не сталося. Ніколи.
— Не розумію... — невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.