— Як це сталося?
— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й повертайся сюди... ну... скажімо, за годину.
Мить повагавшись, я погодився:
— Гаразд.
— Стривай, — зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: Снаут ніяк не може витиснути зі себе те, що крутиться в нього на язиці. — Нас було троє і тепер, разом з тобою, стало знову троє. Ти знаєш Сарторіуса?
— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.
— Він нагорі, в лабораторії, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак... в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то...
— То що?
Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знову сів у крісло та, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.
— То... не роби нічого.
— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.
— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити це інакше... поки що. Зрештою, може... нічого й не станеться. В усякому разі, запам'ятай те, що почув від мене. Я тебе застеріг.
— Від чого? Про що це ти?
— Тримай себе в руках, — уперто правив своє Снаут. — Поводься так, наче... Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Однак ти все ж таки спробуй. То — єдиний вихід. Іншого просто нема.
— Але що я побачу?! — майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, отямлюючи, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи зі себе кожне слово.
— Не знаю. Певною мірою це залежить від тебе.
— Галюцинації?
— Ні. Це... реальність. Не... нападай. Пам'ятай.
— Що ти мелеш?! — знову спаленів я.
— Ми не на Землі.
— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей! — вигукнув я.
Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився перед собою в порожнечу й, здавалося, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого в жилах холонула кров.
— Саме тому це так страшно, — тихо сказав Снаут. — Пам'ятай: будь насторожі!
— Що сталося з Ґібаряном?
Снаут не відповів.
— Що робить Сарторіус?
— Приходь через годину.
Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.
Соляристи
У тунелі коридору нікого не було. Я мить постояв перед зачиненими дверима, наслухаючи. Стіни були, мабуть, тонкі, бо ззовні пробивалося завивання вітру. На дверях висів трохи навскоси прямокутний шматок пластику, на якому було написано олівцем: «Людина». Я дивився на ті ледь розбірливі карлючки, і мені раптом захотілося вернутися до Снаута, та я усвідомлював, що це неможливо.
Його безглузде застереження все ще лунало у моїх вухах. Я обернувся і враз відчув, яким нестерпно важким став на мені скафандр. Навколо панувала тиша, та мене не полишало відчуття, що за мною хтось спостерігає. Я повернувся до круглого приміщення з п'ятьма дверима. На трьох із них висіли таблички: «Д-р Ґібарян», «Д-р Снаут», «Д-р Сарторіус». На четвертих дверях таблички не було. Трохи повагавшись, я легенько натиснув на ручку і повільно прочинив їх. Коли вони почали відчинятися, мені раптом здалося, ба більше, я був майже певен, що там хтось є. Тож я увійшов досередини.
Ні душі. Такий самий, тільки трохи менший, опуклий ілюмінатор дивився на Океан. Тут, під сонцем, його хвилі мінилися масним полиском, немовби на них розлилася червоняста олива. Пурпуровий відблиск затопив усю кімнату, схожу на корабельну каюту. З одного боку стояли полиці з книжками, між якими було вертикально прикріплено до стіни змонтоване на карданах ліжко, з другого — безліч шафок; між ними висіли в нікельованих рамках фото планети з космосу; в металевих захватах стояли пробірки й колби, заткнуті ватою; під ілюмінатором, захаращуючи прохід, тяглися два ряди білих емальованих ящиків. Кришки на деяких з них були відкинуті, відкриваючи вміст ящиків, повних інструментів і пластикових шлангів; у двох кутках — крани, витяжна шафа, морозильні установки; на підлозі — мікроскоп, бо його на великому, заваленому купою речей столі під ілюмінатором вже ніде було примостити.
Обернувшись, я помітив біля самісіньких дверей шафу, що сягала аж до стелі. Дверцята в ній були прочинені, тож я побачив там комбінезони, робочі й захисні халати; на полицях лежали білизна, антирадіаційні чоботи, між халявами яких поблискували алюмінієві балони для портативних кисневих апаратів. Два апарати разом з масками висіли на бильці піднятого ліжка. Тут, як і скрізь, панував безлад, хоча видно було, що хтось, хай і недбало й хапливо, але все-таки прибирав. Потягнувши носом, я відчув слабкий запах хімічних реактивів і чогось ядучого. Невже хлор? Мимохіть пошукав очима під стелею в кутках вентиляційні решітки. Приклеєні до їхніх рамок смужки паперу легенько ворушилися, — отже, компресори працюють, підтримуючи нормальну циркуляцію повітря. Я переніс із двох стільців у кутки книжки, апарати й інструменти, абияк порозпихавши їх, щоби звільнити бодай трохи місця довкола ліжка, між шафою і полицями. Потім підтягнув вішалку, аби повісити на ній скафандр, і вже хотів було розстебнути замки-блискавки, але раптом опустив руки. Ніяк не міг відважитися зняти скафандр — мені здавалося, що без нього стану цілком беззахисним. Я ще раз обвів усе довкола поглядом, перевірив, чи щільно зачинено двері; як виявилося, в них не було замка, і, трохи повагавшись, підпер їх двома важенними ящиками. Отак забарикадувавшись, якнайшвидше зняв скафандр і здихався своєї важкої, рипучої оболонки.
У вузькому дзеркалі на внутрішній стінці шафи відбивалася частина кімнати. Краєм ока я раптом помітив там якийсь рух і підхопився з місця, але відразу ж зрозумів, що то — моє власне відображення. Мій трикотажний костюм під скафандром весь просякнув потом, тож довелося скинути і його. Потім я відсунув шафу. В ніші за нею блиснули стіни малесенької душової. Там, під душем, на підлозі лежала чимала пласка коробка. Я насилу підняв її, щоби занести до кімнати. Коли ставив коробку на підлогу, кришка, мов на пружині, зненацька відскочила, і я побачив відділення, заповнені якимись чудернацькими речами — спотвореними, грубими подобами інструментів з темного металу, трохи схожими на ті, якими було напхано шафки. Деформовані, викривлені, оплавлені, наче з пожарища, вони вже ні на що не були придатними. Та найбільше вражало те, що такі самі сліди пошкодження залишилися й на керамітових, тобто практично неплавких ручках. У жодній лабораторній печі не можна було досягти температури, при якій вони плавляться, — хіба що в атомному реакторі. З кишені свого скафандра я вийняв портативний індикатор випромінювання та підніс до цих дивовижних інструментів, але його чорний циліндр мовчав.
На мені були лише плавки та майка. Я скинув їх на підлогу, мов якийсь непотріб, і став під душ. Вода відразу ж подарувала мені полегкість. Я вигинався під її пружними, гарячими струменями, масував тіло, пирскав — мився так старанно, немовби хотів змити зі себе цю страшну, підозрілу непевність, яка виповнила всю Станцію.
У шафі я знайшов легкий тренувальний костюм, який звичайно надягають під скафандр. Перекладаючи в його кишені весь свій убогий скарб, між сторінками записника я намацав щось тверде. Як виявилося, це був ключ від моєї земної квартири. Я й уявлення не мав, як він туди потрапив; якусь мить нерішуче повертів його в пальцях, а тоді поклав на стіл. Універсальний складаний ножик навів на думку, що мені, можливо, знадобиться якась зброя. Але він для цього, звісно, не годився. Втім, нічого іншого у мене не було, а до такого душевного стану, щоб шукати випромінювач чи щось подібне, я ще не дійшов.
Відтак я всівся на металевому стільчику, який стояв посеред вільного простору, віддалік від усіх речей. Мені хотілося побути на самоті. Я тішився, що в мене є ще більше як півгодини; нічого не вдієш — від природи був педантичний і пунктуальний буквально в усьому, навіть у дрібницях. Стрілки на двадцятичотирьохгодинному циферблаті мого наручного хронометра показували сьому. Сонце сідало. Сьома година за місцевим часом — отже, двадцята на борту «Прометея». На Моддардових екранах планета Соляріс, мабуть, уже зменшилася до розмірів іскорки й нічим не відрізнялася від зірок. Та що мені було тепер до «Прометея»? Я заплющив очі. Довкола панувала глибока тиша, яку порушували тільки розмірене нявчання труб та глухе крапотіння води на кахель у душовій.