Через два дні, ввечері, коли ми з Гері сиділи в маленькій кухні, несподівано увійшов Снаут. На ньому був костюм, справжній земний костюм, який невпізнанно його змінив — Снаут немовби став вищим і старшим. Майже не звертаючи на нас уваги, він підійшов до столу, нахилився над ним і стоячи, просто з бляшанки почав їсти з хлібом холодні м'ясні консерви. При цьому рукав його піджака кілька разів зачепив бляшанку, й на ньому залишилися масні плями.
— Обережно — вимастишся, — застеріг я його.
— Гм? — промимрив Снаут.
Він їв так, наче кілька днів і крихти в роті не мав. Потім налив собі півсклянки вина, вихилив одним духом, витер губи й, передихнувши, повів довкола запаленими очима.
— Бороду запустив?.. Ну-ну... — буркнув він, глянувши на мене.
Гері бряжчала в раковині посудом. Снаут погойдувався на каблуках, кривився й гучно цмакав, очищаючи язиком зуби. Мені здалося, що він робить це навмисне.
— Голитися ліньки, га? — запитав Снаут, прискіпливо роздивляючись мене.
Я не відповів.
— Гляди! — кинув він трохи перегодя. — Не раджу тобі. Бо Ґібарян теж спершу перестав голитися.
— Іди спати, — буркнув я.
— Що? Нема дурних! Чому б нам з тобою не погомоніти? Послухай, Кельвіне, а може, він добра нам бажає? Може, хоче нас ощасливити, тільки ще не знає, як? Він читає в наших мізках бажання, а відомо ж, що тільки два відсотки нервових процесів перебувають під контролем свідомості. Отже, він знає нас краще, ніж ми самі себе. Через те його треба слухатися. Погоджуватися з ним. Чуєш? Тобі не хочеться? Чому? — голос його затремтів. — Чому ти не голишся?
— Та годі вже тобі, — буркнув я. — Ти п'яний.
— Що? П'яний? Я? Ну то й що? Хіба людина, яка таскає своє лайно з одного кінця Галактики в інший, щоб довідатися, чого вона варта, не може напитися? Чому? Ти віриш у місію людини, га, Кельвіне? Ґібарян розповідав мені про тебе ще до того, як запустив бороду... Ти точнісінько такий, як він мені розповідав... Тільки не ходи до лабораторії, бо, чого доброго, ще втратиш віру... Там творить Сарторіус, наш Фауст au rebours[7], шукає засіб від безсмертя. Це останній рицар святого Контакту, такий, якого ми заслужили... його попередній задум був теж незгірший — тривала агонія. Непогано, га? Agonia perpétua[8]... соломка... солом'яні брилі... як ти можеш не пити, Кельвіне?
Його майже невидющі в щілинах запухлих повік очі вп'ялися у Гері, яка заціпеніла під стіною.
— О ясна Афродіто, Океаном із піни народжена. Божественністю позначена ніжна долоня твоя... — почав він декламувати й похлинувся сміхом. — Майже... точно... та, Кель... віне? — прохрипів, зайшовшись кашлем.
Я все ще зберігав спокій, але цей спокій поступово переходив у холодну лють.
— Перестань! — просичав я. — Перестань і забирайся геть!
— Виганяєш мене? Ти теж? Запускаєш бороду й виганяєш мене? Вже не хочеш, щоб я застерігав тебе, щоб радив, як один справжній зоряний товариш іншому? Кельвіне, давай відчинимо донні люки й гукатимемо йому туди, вниз, може, він почує? Але як його звати? Уявляєш, ми попридумували назви всім зіркам і планетам, а в них, можливо, вже були свої імена, га? Яка узурпація! Послухай, ходімо туди. Крикнемо... скажемо йому, що він з нас зробив, хай жахнеться... збудує нам срібні симетріади, й помолиться за нас своєю математикою, й оточить нас закривавленими янголами, і його мука стане нашою мукою, а його страх — нашим страхом, і він нас благатиме про кінець, а не ми його. Адже все це, — і він сам, і те, що коїть з нами, не що інше, як благання про кінець. Чому ти не смієшся? Це ж тільки жарт. Може, якби в нашої людської породи було більше почуття гумору, то до цього не дійшло б. Знаєш, що хоче зробити Сарторіус? Він хоче покарати його, цей Океан, хоче примусити його закричати всіма горами зразу... Думаєш, він не наважиться запропонувати цей план на затвердження ареопагові склеротиків, який послав нас сюди спокутувати не свою провину? Твоя правда, він споганить... але тільки через капелюшок. Про капелюшок він не прохопиться нікому: не такий він сміливий — наш Фауст...
Я мовчав. Снаут хитався дедалі дужче. Сльози котилися по його щоках і капали на костюм.
— Хто це зробив? Хто це з нами зробив? Ґібарян? Гізе? Ейнштейн? Платон? Усі вони були злочинці! Подумай-бо сам: у ракеті людина може луснути, як бульбашка, або задубіти, або спектися, або так швидко зійти кров'ю, що навіть і зойкнути не встигне, а потім тільки її кісточки стукотітимуть об метал, обертаючись на ньютонівських орбітах з поправкою Ейнштейна у цих наших брязкальцях прогресу! І ми — охоче вперед, бо це славний шлях! І ось ми прийшли й сидимо у цих клітках, над цими тарілками, серед безсмертних посудомийок, з почтом вірних шаф і відданих клозетів, ми здійснили наші мрії... поглянь, Кельвіне. Якби я не був п'яний, то не варнякав би такого, але, зрештою, хтось має це сказати. Хтось, зрештою, повинен, правда ж? Ти, наївне дитя, сидиш тут, на цій бойні, й заростаєш щетиною... З чиєї вини? Шукай відповідь сам...
Він поволі повернувся і вийшов, схопившись на порозі за двері, щоб не впасти; а потім його кроки ще довгенько відлунювали у коридорі. Я уникав погляду Гері, але зненацька наші очі зустрілись. Я хотів підійти до неї, обняти, погладити її волосся, проте не зміг. Не зміг...
Успіх
Дні наступних трьох тижнів скидалися один на один; кожен з них, здавалося, повторювався, був точнісінько такий, як і попередній — заслінки ілюмінаторів опускалися й піднімались, уночі один кошмар змінювався іншим, уранці ми з Гері вставали, й починалася гра. Та чи була це гра? Я вдавав із себе спокійного, Гері теж. Ця мовчазна домовленість, усвідомлення взаємного обману стали, по суті, нашим останнім захистом. Ми багато розмовляли про те, як житимемо на Землі, як поселимося десь поблизу великого міста й більше ніколи не покинемо блакитного неба та зелених дерев; ми разом придумували обставу нашого майбутнього дому, розплановували сад і навіть сперечалися про деталі — про живопліт, про лавки... Чи вірив я в це хоча би мить? Ні. Я знав, що це неможливо. Аж надто добре знав. Бо якби навіть Гері залишила Станцію — жива, — це ще нічого не означало б. Адже на Землю може повернутися тільки людина, а людина — це її документ. Наша подорож закінчилася б на першому ж контрольному пункті. Почали б з'ясовувати її особу, розлучили б нас, і це відразу ж виказало б Гері. Станція була єдиним місцем, де ми могли жити разом. Чи здогадувалася про це Гері? Напевне. Чи сказав їй хтось про це? Після всього того, що сталося, — мабуть, так.